Початок

До війни я був завідувачем складу в якійсь там дистриб’юторській компанії. Робота? Така, що і валятися міг — аби гроші платили. Зарплата, чесно кажучи, не те щоб “вау”, але вистачало на пиво і бутерброди. Пропрацював я там цілих десять років, і, як то кажуть, навіть сова вночі більше розважається.

Дома, як і на роботі, було весело: батя-алкоголік створював “сімейну атмосферу”, від якої хотілося задушити себе ременем. Але ж вигнати його я не міг, а на окрему квартиру, як справжній герой буднів, не наважувався. Так і жив — між сірими днями, які зжирали тижні, а ті — місяці й роки.

У грудні ситуація трохи ожила: моя молодша сестра народила доньку. Не від мене, зрозуміло. Ахаха. І ось цей маленький пупс став для мене приводом іноді заїжджати в гості. Новий рік теж святкував у них. Ну, знаєш, класика: олів’є, шампанське і тост про “краще майбутнє”, яке ніколи не приходить.

А після свят почалося шоу під назвою “Істерія війни”. По телеку кричали, що Росія от-от нападе. 200 тисяч на кордоні, кажуть. Чоловік сестри, Юра, піддався паніці й вирішив, що буде розумніше звалити подалі від міста. “Місто будуть бомбити,” — сказав він, ніби ворожка на зарплаті. І десь 15 лютого вони зібрали манатки й поїхали на Лівобережжя, а мене попросили пожити у них.

Десь після 10 лютого я став помічати дивні штуки. На головних перехрестях міста — патрульні машини, а копи з автоматами стоять так, ніби чекають на зомбі-апокаліпсис. Але питань це тоді не викликало.