Хепі-енд у червоній кімнаті

Кажуть, що червоний — колір життя. Але в цій зачиненій кімнаті він став кольором сорому. Я дивлюся на стіни й бачу лише одне: як я сам себе сюди загнав.
Обставини. Я називаю їх «Кіт». Він прийшов тихо, м’яко ступаючи лапами по моїх планах, моїх мріях, моєму праву називатися батьком. Він просто взяв мене за шкірки й виніс із того життя, де були діти, де була відповідальність, де була справжня небезпека. Я переконав себе, що це він мене тримає. Що я — жертва, яку притисло до землі залізною необхідністю вижити за будь-яку ціну.
Я борсаюся в його зубах, імітуючи боротьбу, але насправді я вдячний йому за цю хватку. Вона дає мені право не йти туди, де страшно.
Але вночі, коли світло від єдиної лампи витягує на стіні Тінь, я бачу правду. Ця Тінь — це не Кіт. Це мій власний Страх. Він не тримає мене — він мене поховав. Він набагато масивніший за будь-яку армію чи закон. Він змусив мене повірити, що відріктися від власних дітей — це менша втрата, ніж ризикнути собою. Тінь на стіні сміється, бо вона знає: я вже мертвий. Моє серце б’ється, я дихаю, я ховаюся, але я вже не існую в пам’яті тих, кого залишив.
Для них я став тінню, яка розчинилася в червоному мареві боягузтва.
Кіт задоволено заплющив очі. Світло лампи не гасне, вороги далеко, а стіни надійно охороняють мій спокій. Це і є мій хепі-енд. Я вижив. І нехай ціною цього порятунку стала порожнеча замість імені — головне, що Тінь на стіні нарешті перестала шкіритися. Вона тепер просто мовчить, як мовчать на цвинтарі забутих життів.