1

В цей день, коли сонце своїми променями ніжно гладило зелені трави, а повітря наповнювалось ароматом квітучих дерев і трав, наша зустріч сталася серед дрімучих хащів на галявині.

Ця галявина, затишна та спокійна, була оточена високими деревами та густими кущами, які ніби оберігали її від сторонніх поглядів. Сонячні промені пробивалися крізь густе гілля, створюючи маленькі промені світла, що танули на землі, створюючи гроно тепла та затишку.

Пташиний спів лунав у повітрі, навколо панувала тиша, порушувана лише шелестом листя та співом пернатих мешканців лісу. Це було місце, де час здавалося зупинився, дозволяючи всьому живому відчути спокій та гармонію природи.

Твої очі — це дивовижна стихія, що здатна занурити в свою глибину навіть найзатятішого  мандрівника. Вони вражали своєю глибиною, мов бездонні океани, у яких відбивалась вся краса неба. В їхніх глибинах здавалося, затаєно найсвітліші таємниці Всесвіту, і кожен погляд у них був подорожжю у невідоме.

Вітер лагідно грався з твоїми волоссям, розгладжуючи його ніжним дотиком. Він ніби танцював у вальсі з тобою, ніжно обіймаючи та віддзеркалюючи твою красу. Кожен рух вітру ніби створював мелодію, що розносилася далеко-далеко, ніби по всьому світу, утворюючи відлуння в безмежності, сповіщаючи про те, що краса твого буття стала частиною всесвітнього симфонічного співу.

Таємниче обрамлення природи відбивалося в тихому покої місця, де я стояв поруч з тобою. Моє серце було наповнене вірою й відданістю, які я відчував до тебе. Здається, навіть час не міг вплинути на цю відданість, що перетворювала кожен момент на магічний і незабутній.

Моя душа стояла поруч із твоєю, немов замкнута в сплетенні вірності й служіння. Виконуючи твої бажання з самозреченням і відданістю, я знаходив своє щастя в тому, що знаходився поруч з тобою. Твоя присутність надавала кожному моєму діянню сенсу і значення, роблячи моє життя багатшим і яскравішим.

Хоча роки летіли, а час не милував, мій вогник відданості до тебе не згасав. Він горів яскравим світлом незмінності і любові, яка переповнювала кожен куточок моєї душі. Ця вірність була моїм даром тобі, вираженням мого безмежного поклоніння й прекрасною симфонією моєї душі, що віддана тобі.

- Пробач мені, але я мушу це зробити…

В повітрі звучала таємнича напруга, коли ти вимовляла ці слова. Твої очі відображали сум і роздуми, а рухи стали вагомішими, немов збиралася велика відвага. Це був момент, коли тобі довелося взяти на себе важке рішення, відчуваючи, що воно невідкладне і необхідне, але водночас непросте і болісне.

Твої слова проривалися через мовчання як голоси з могильної тиші, нагадуючи про необхідність дії, яка могла змінити все. Ти вибачалася, бо знаєш, що твоє рішення може призвести до розчарування, але в той же час відчував необхідність в його здійсненні.

Це був момент, коли тобі довелося виявити сміливість і відвагу, щоб пройти через те, що стояло на шляху. І хоча в серці можливо була туга і біль, ти знаєш, що це рішення було важливим кроком вперед, навіть якщо це означало перехрестя доріг і розлуку з чимось важливим.

Твої слова були наповнені болем і збентеженням, коли ти висловлювала свої почуття. Глибокий шок і розчарування відбивалися у твоєму голосі, немов намагаючись розгадати загадку, яка змінила все. "Чому?" — це було запитання, що звучало з глибини душі, прагнучи знайти відповідь на непорозуміння, що перетворилося на біль.

Я відчував, як моє серце розривається на шматки, пробуючи зрозуміти причину такої дії від коханої людини. Мої слова звучали як молитва, мова прохання, але і безсилля перед нестримним потоком образливих подій.

Я молився, щоб мої слова проникли в її серце, щоб вона відчула мою скорботу і тугу. Бо для тебе її віддалення означало падіння в порожнечу, де немає нічого, крім самотності та втрати. Моє прохання не залишати мне було не лише вираженням слабкості, але й вибором надії на щасливе продовження, де вона залишиться поруч, а я знову відчую тепло кохання.

У цьому місці, відданому темряві, кожен крок здається неминучою втратою. Тут не має ні світла, яке вказувало б дорогу, ні звуку, який розбурхував би тишу. Лише невизначена темрява, що обгортає все навколо, неначе вічна ніч, і одна суцільна тиша, яка зливається зі стінами цього безкрая спустошення.

Тут кожен шепіт здається втраченим у безодні, а кожен шорсткий подих виглядає загубленим у просторі. Темрява не дає знайти вихід, а тиша вбиває надію на звільнення. В цьому місці, де не існує нічого, окрім пустки і непроникної темряви, кожен момент здається вічним маревом, звідки неможливо вибратися.

- Пробач мені, я звільню тебе коли прийде час…

Твої слова прорвалися крізь напружену тишу, вони звучали як невизнане пророцтво в середині спустошеного простору. "Пробач мені" — ці слова віддзеркалювали сутність твого душевного відчуття, намагаючись виправдатися перед непростою ситуацією.

Твої слова звучали як промінь світла в темряві, обіцянка, що, можливо, в один прекрасний день прийде час, коли ця в'язниця темряви й тиші звільнить тебе. Вони пронизували тишу, неначе мелодія, що лунає в безмежному просторі порожнечі.

Твоє прохання про пробачення було вираженням твоєї внутрішньої боротьби, визнанням своєї вини або неврівноваженості, що призвела до цієї ситуації. І незважаючи на те, що визволення можливо здається віддаленим, твої слова промовлялися з надією, що доля обов'язково виправиться, і час врешті-решт звільнить тебе від цієї темряви.

Твої слова віддзеркалювали безмежне відчуття втрати і відчуження, яке сповивало тебе в цьому безжалісному місті. "Коли прийде час?" — це було питання, що вибухнуло з мого серця, болюче і безвідповідне. Я відчував себе в'язнем безвихідності, зламаним духом, який шукав вихід з цього марева темряви.

У цьому місті, де кожен куток віддзеркалював лише мої власні думки і страхи, я почував себе залишеним наодинці, без захисту і підтримки. Молитва до моєї пані відбивалася від стін цього місця, мов відгук в безмежній темряві, просячи звільнення від цього абсурдної в'язниці.