*

- І на це я витрачаю свій талант? - Подумала про себе Хелл, вкотре закотивши  догори свої темні немов сама ніч очі, почувши чергове прохання поворожити на кохання. Тільки за сьогодні воно було вже тринадцятим! Кожного року одне й те ж саме: гадання на Хелловін для наївних, тих, хто свято вірить у рожевих єдинорогів дівчат є must have. 

Хелл зітхнула, намагаючись стримати роздратування. Вона, могутня вельва, володарка таємних знань, змушена була щороку терпіти ось це неподобство, дефілюючих до її шатра закоханих дівчаток, які вірили, що саме вона може їм допомогти знайти своє справжнє кохання.

Звичайно, вона могла б їм допомогти. Їй нічого не вартувало зазирнути в майбутнє і побачити там судженого для кожної з цих дівчат. Але чи хотіла вона цього? Їй було неприємно дивитися на те, як вони знову й знову кидаються у вир ілюзій, не розуміючи, що справжнє щастя неможливо знайти за допомогою ворожіння.

Хелл просто хотіла ділитися з ними своїми знаннями, навчити їх бачити світ таким, яким він є насправді, позбавленим рожевих шмарклів й сентиментальних дурощів. Але хто ж її слухатиме? Їм потрібні лише казочки про принців на білих Bentley, а не сувора правда життя.

Вона поглянула на мерехтливе полум’я свічки, яке відбивалося в її темних, як ніч, очах. Її талант сягав далеко за межі банальних ворожінь на судженого. Вона могла бачити минуле й майбутнє, розкривати таємниці й передбачати долю. Але чомусь саме такого роду ворожіння мали шалену популярність, особливо в цю магічну ніч Хелловіну.

З невдоволенням Хелл кинула на стіл чергову колоду карт. Її яскраво червоні, гострі ніби лезо нігті ковзали по гладенькій поверхні, відчуваючи необхідні карти та інформацію, яку вони в собі несли. Вона навіть не дивилася на дівчину, яка ставила запитання, адже вже знала, що їй покажуть карти.

- Ось. - промовила Хелл, розкладаючи карти перед дівчиною. -  Те, що я бачу, не зовсім те, чого ти очікуєш. Твоє кохання вже близько, але воно не з'явиться так швидко, як ти того бажаєш. Ти зустрінеш його в абсолютно несподіваному місці, там де ти ніколи не думала його знайти. Він буде не таким, як ти собі уявляєш, але буде щирим, добрим і по-справжньому кохатиме. Пам'ятай, кохання не завжди приходить так, як ми того очікуємо. Іноді воно буває зовсім поряд, але ми його не помічаємо, бо шукаємо десь далеко. 

Дівчина кивнула, вона була трохи розчарована, але й заінтригована також. Не забула подякувати за сеанс й поспішила на вихід, залишивши провидицю  на самоті з її думками. Хелл гірко посміхнулася. Вона знала, що ця дівчина, як і багато інших до неї, розчарується. Але це вже буде її історія, не історія Хелл.

Вона знову зібрала карти й поклала їх у спеціальний мішечок. Їй було шкода цих дівчат, але вона нічого не могла з цим вдіяти. Вони самі обирали свій шлях, шлях ілюзій і розчарувань.

Хелл знову зітхнула і поглянула у вікно. На вулиці вирувала ніч, ніч Хелловіну. Її час, час темних сил і таємних знань.

Двері відчинились знову, і до кімнати увійшла чергова клієнтка. Це була молода жінка, років двадцяти п'яти, з рудим хвилястим волоссям, заплетеним у косу, і зеленими очима, повними тривоги. Хелл тихо зітхнула, адже знала, що не зможе допомогти всім. Її сили були на межі виснаження.

- Добрий день, - промовила вона, трохи сором'язливо. - Я б хотіла...

Хелл перебила її: 

- Вибачте, - сказала вона, її голос був тихим, але твердим. - Сьогодні я не зможу вам допомогти. Я дуже втомлена.

Жінка розгубилась. 

- Але ж мені так потрібна ваша допомога! - вигукнула вона. - Я не знаю, що мені робити…

Хелл співчутливо подивилась на неї. 

- Я розумію, - відповіла вона. - Але я не зможу вам дати чітку відповідь, якщо не буду в нормі. Мені потрібен час, аби відновити сили.

Жінка підвелась зі стільця. 

- Гаразд, - пробурмотіла вона. - Дякую за витрачений на мене час.

Хелл прекрасно розуміла, що ворожіння не є її справжнім  покликанням.  Її душа прагнула до чогось більшого, до чогось, що змогло б змінити світ на краще. 

Вона підвелась і підійшла до вікна. Місто вже давно потопало в обіймах темряви, а на вулицях тьмяним світлом світили ліхтарі. Відчинивши його, глибоко вдихнула прохолодне повітря, намагаючись зосередитися на дивних відчуттях, які неприємним зудінням віддавались у грудній клітці. 

Хелл накинула стареньку, але улюблену куртку, схопила сумку і вийшла з робочого приміщення, зачинивши  його поспішила додому.  На тлі темного, оксамитового нічного неба, драпованого сріблястими ліхтариками-зорями, її силует ніби був  оточений містичним сяйвом. Довге, неслухняне чорне волосся, грайливим водоспадом, спадає на плечі й спину, а волошкові очі, опромінені родовою магією, пронизували  темряву. Вона ступала легко, майже не торкаючись землі, ніби левітувала.

Періодично вельва перебирала витонченими пальчиками браслет, усіяний лабрадоритом. Вона ніколи його не знімала, адже він допомагав своїй прекрасній володарці покращити своє самопочуття та підсилювати дар яснобачення, відкриваючи завісу минулого та майбутнього. 

Але на жаль не допомагав їй підтримувати своє матеріальне положення. Хоча той світ, у якому вона жила вирізнявся прогресивними поглядами, але все ж диктував свої правила. Дівчина опинилася у скрутному становищі: з одного боку на неї тиснув тягар банального заробітку, який допомагав  зводити кінці з кінцями,  а з іншого - докори сумління. Така ситуація її дратувала. Вона щиро вірила у те, що вона могла б зробити набагато більше, використовуючи свої здібності для більш високих цілей.