Літнє сонечко гралося теплими променями та нагрівало велике місто Німеччини, чиє населення бурхливо заповнювало вулиці, які мало хто бачив спорожнілими.
Берлінське життя плинуло весело та поспішно, у кожного були свої справи, хтось йшов на роботу, хтось з роботи, хтось на прогулянку, хтось додому, хтось в новий дім.
— Хельго скоріше! А то до полудня не встигнемо!
— Я йду тітко Клементино.. а чому саме до полудня?
— Моя сестра тебе має зустріти саме в цей час
— Ваша сестра мене удочеряє? — з захопленням запитала дівчинка
— Ні-ні, вона працює гувернанткою у тому домі, тому й зустріне
— Добре тітко Клементино..
— І ще одне.. — жінка повернулась до дівчинки, це була висока на вигляд пані, з темним кучерявим волоссям та добрим поглядом, який підкреслювали темно-карі очі — у цьому будинку, ти маєш називати посторонніх для тебе людей не тітка та дядько, а пані, або міс, чи місіс, ще сер та пан
— Але у дитбудинку, я всіх називала по іншому.. — сумно промовила дівчинка
— Так-так, але зараз ти не у дитбудинку, тебе удочеряють відомі та поважні люди, тут тобі доведеться вчитись манерам Хельго
— Тих людей мені теж називати по новому?
— Ні, це ж тепер твої батьки
— Але я навіть їх не бачила..
— Люба моя, як раз ти з ними познайомишся — впевнено сказала жінка паралельно намагаючись усміхатися
— А раптом я їм не сподобаюсь.. — завагалася Хельга, вона завжди хотіла мати батьків, але ця подія стала доволі несподівано, враховуючи те, що вона дійсно не знала хто буде її новими батьками
— Скажеш таке! Ти усім подобаєшся, і їм неодмінно теж сподобаєшся! — бадьоро промовила жінка — ну ж бо, ходімо Хельго
Вони продовжили рух, вже за якийсь час дівчинка разом з пані опинилися біля великого маєтку. Це було щось.. маєток був неначе з казки, багатоповерховий (там було десь три поверхи, але для Хельги їх було неначе двадцять три), біленького кольору з дуже гарним дизайном, Хельга була в захваті від нього, адже до цього вона не бачила жодного маєтка, а тут ще й такий великий, гарний.. невже вона буде тут жити? Схоже на те..
— Отже, пам'ятаєш наше правило? — ці слова перебили веселі роздуми дівчинки
— Так-так.. — тихенько промовила Хельга, було видно що їй не подобається це правило, але вона намагалася запам'ятати його
— Чудово, ходімо, Марлен нас має зустріти
Тітка Клментина декілька разів постукала, за мить їй відчина незнайома дівчина, яка скоріш за все була її сестрою, адже вона була дуже схожа неї — таке ж саме шовковисте волосся, легкий рум'янець на білому обличчі та гарні карі очі, від неї віяло добротою
— Клементино, люба, заходь! — сказала привітним голосом дівчина, пані так і зробила, за нею попрямувала й Хельга
— Дякую велике Марлен! Таке щастя, що ти тут працюєш! Знайомся, це — Хельга — промовила пані, дівчинка трохи засоромилася, але все ж помахала рукою
— Вітаю Хельго, проходь — дівчина нахилилася до Хельги і мило посміхнулася, через що самій Хельзі стало веселіше на душі і вона перестала нервувати й соромитись, натомість вона у відповідь посміхнулась
— Марлен, коли прибудуть пані Аделаїда та сер Вальтер?
— Мають сьогодні ввечері — відповіла дівчина, судячи з її розмови з сестрою, її звали Марлен — ви проходьте не стійте у дверях! — продовжила вона, показуючи жест рукою на другий поверх — я вже й кімнату встигла підготувати для Хельги, тому ви облаштовуйтесь, я допоможу, Клементино давай валізу!
— Та ні Марлен, я не встигну залишитись і допомогти, пані Клара і так мене підмінила в дитбудинку, треба бігти назад, ти допоможеш Хельзі?
— Так-так, жодних проблем! Ходімо Хельго, попрощайся з тіткою Клементиною
Дівчинка трохи засмутилася, вона не хотіла розлучатися з Клементиною, адже для неї, це була не не просто вихователька з дитбудинку, саме вона протягом восьми років виховувала дівчинку та стала для неї справжньою матір'ю, тому з надією запитала:
— Тітко Клементино, а ви ж ще прийдете до мене?
— Люба моя.. сподіваюсь коли буде час, то так.. — сумно відповіла тітка, вона теж була неймовірно засмучено, бо за цей час Хельга стала для неї набагато більше, ніж просто вихованиця з сиротинцю
Хельга миттєво обійняла Клементину, й попри образу розлуки, їй стало легше на душі від обійму
— Я обов'язково прийду до тебе Хелю! А зараз, тітка Марлен проведе тебе до твоєї кімнати й розповість тобі, про твоїх нових батьків, добре люба?
Хельга швидко кивнула та попрощалася з Клементиною
— Ходімо Хельго, я покажу тобі твою кімнату — ввічливо сказала Марлен, її очі сяяли щирістю
— А вона гарна? — з насмішкою запитала дівчинка, адже попри захоплення від великого маєтку, їй було не так важливо яка буде у неї кімната, набагото важливіше для Хельги було дізнатися щось про її батьків
— Звичайно! У тебе чудова кімната, вона на другому поверсі, ходімо!
Хельга взяла за руку Марлен і попрямувала до другого поверху будівлі. До цього у дитбудинку в неї не було своєї кімнати (хоч саму Хельгу, це не дуже хвилювало), й сам дитбудинок був разів у десять менше, ніж цей маєток
— А хто мої батьки? — тихенько запитала Хельга, перебивши тишу, яка тривала півхвилини
— Пані Аделаїда та сер Вальтер — миттєво та жваво відповіла Марлен
— А хто вони?
— Пані Аделаїда, або ж Аделаїда Дюссольє, щоправда зараз у неї інше прізвище — француженка, вона є доволі відомою в нашій околиці, наскільки мені відомо, панна походить з старовинною французької аристократичної родини
— А я майже одразу зрозуміла що вона француженка! — похвалилася Хельга
— Так? — здивовано запитала Марлен — і як же?
— У нас в дитбудинку була дівчинка, її звали Адельхайд, але ми називали її Гайді. Так ось, вона сказала, що є дві версії її імені, і в Німеччині це Адельхайд, а у Франції — Аделаїда!
— Ого! Цікава історія! — похвалила Марлен Хельгу
— А мій батько, хто він?
— Сер Вальтер — ірландський пан, але в нього є німецьке коріння, якось він приїхав сюди до родичів, і йому так сподобалося в Берліні, що він тут і залишився, уявляєш! А взагалі сер Вальтер доволі добра та хороша людина