Хейтер

Кожна історія має свій початок і кінець. Ця історія розпочалася задовго до сьогоднішнього дня. Свій початок вона брала ще довгих сім років тому, коли увесь світ здавався іншим. Ще тоді я вірив у якесь чудо, у мрію, у ціль зробити своє життя кращим. Ще тоді, коли я побачив її уперше, я зрозумів, що вона – та єдина. Хіба можна звинуватити хлопця у його коханні? Чи можна ставити клеймо тільки за його мрію? Усі ці роки були для мене випробуванням і покаранням, але я не втрачав надії, і вірив, що одного дня зможу домогтись її кохання.

1 вересня 2015 року

Мій перший день в університеті здавався сном. Я так довго мріяв поступити до Києва, що коли переступив поріг корпусу, навіть розплакався. А потім я побачив її. Неймовірно гарна дівчина зайшла у двері нашої аудиторії, і сіла за найпершу парту, відкинувши назад волосся. Її пшеничні довгі пасма легкими хвилями спадали на спину. Посмішка цієї богині була неначе сяйво у темряві, і здавалось немов місяць освітив тобі дорогу в бездонній порожнечі. Я дивився на це боже створіння і розумів, що мені ніколи не бути поруч із нею. Я був звичайним страшненьким ботаном із бідної сім'ї родом з забитого села. Невисокий, в окулярах, вдягнутий в жахливий і дешевий одяг. Ще я був трохи соціофобом, тому друзів в мене не було, і я ніде не гуляв, а весь вільний час проводив вдома, а тепер уже в гуртожитку. Саме тому я адекватно розумів, що вона для мене недосяжна зірка – прекрасна Марія. Але надія помирає останньою, і я теж не втрачав свою. Кожної секунди я хапався за своє кохання до цієї дівчини немов за соломинку, аби не потонути в беззвучній чорній дірі самоти.

Саме тоді почалась ця історія.

Чи було це тоді справжнім коханням? І взагалі, чи саме тоді почалось моє скочування сходами соціуму? Я досі не розібрався, чи саме моя перша закоханість  стала моїм каменем спотикання...

Я відкрив чергову статтю про якогось блогера, який став відомий завдяки диким витівкам,  і в коментарях швиденько наклацав:  «Бовдур. Він взагалі розуміє, що каже? Чи вже черв’яки повністю з'їли його мозок?». Посміхнувся, і подумки похвалив себе за влучний жарт, адже цей блогер прославився саме завдяки тому, що з’їв тарілку з черв’яками на початку своєї кар’єри. Що в нас далі? О, а ця співачка – типова утриманка, вже третього папіка змінила.

«Понад усе я прагну знайти своє кохання, і мені дуже шкода, що знову не вийшло...» - підпис під фото Аліси з вином був схожий більше на виправдання. Я терпіти не можу цих брехливих тварин, а тим паче коли вони сподіваються викликати жалість таким нікчемним способом. Я відкрив коментарі, і передивився: скрізь були сердечка і слова підтримки. Треба написати щось варте...

«Що, не сподобався розмір його *** чи гаманця?». Пальці самі друкували потрібні букви, а я щиро посміхався: саме такі слова частіше всього зачіпали почуття самолюбства у зірок. Чи варто казати, що такі повідомлення зазвичай видалялись протягом десяти хвилин? Мене взагалі майже одразу блокували після такого, але це не було проблемою: зірок багато, і акаунтів в мене чимало...

Я передивився стрічку інстаграму. Новин було мало, але деякі пости нікчемних блогерів породжували в моїй душі талант до письменництва. Я друкував коментар за коментарем і сміявся.

«О, ця жирна корова знову злізла з ліжка і дістала камеру».

«Господи, яке тупе».

«Ну хтось їй вже скажіть, що вона страшніша за війну».

«Тобі б співати десь в погребі, і то щоб нікого поряд не було, а то вуха в'януть».

«Чергова казочка типової зрадниці. Чи чоловіку подобається дивитись на тебе з іншими?»

«Я сподіваюсь твій літак розіб’ється, і ти опинишся на безлюдному острові».

«Може досить жерти? Ти схожа на свиню!».

«Мати моя рідна, ти куди так вирядилась? Неначе клоун...».

«Скільки років? Ти виглядаєш не на 20, а на 50».

«Може тобі треба перестати відкривати рот?».

«В тебе руки із жопи ростуть».

«Та ти суповий набір, а не модель».

«Ти з'їла свого хлопця?».

Що може бути краще, ніж спускати з небес на землю цих недолугих брехунів і нікчем? Моє серце раділо, коли я бачив, що на мій коментар хтось реагував чи відповідав. Це означало, що мої слова хтось почув. Якщо ставалось так, що мені відповідав автор поста, я був на сьомому небі від радощів, бо тоді я міг вже вести повний діалог аби задіти зірку. Звісно завжди можна було писати в приватні повідомлення, що я теж іноді робив, але зазвичай  на них ніхто не реагував. Це такий вже діалог, який перетворювався в монолог, а мені було не дуже цікаво бути одним співбесідником. Коментарі завжди краще грали свою роль, бо їх бачили інші люди хоча б деякий час, поки їх не видаляли. Я  відкинувся спиною на крісло і потер очі: день і ніч за комп’ютером стомлювали. Але мій світ влаштовував мене на сто відсотків, хоча більшість людей мене ненавиділи, в мене все одно був друг.

14 січня 2016 року

Екзамен з філософії був доволі складним, точніше більшість студентів його просто боялись через страшилки старшаків. Я не був виключенням, але при всьому цьому був до нього готовий. Чесно,  взагалі не розумів нащо психологам вивчати філософію, але Міністерство освіти, мабуть, це знало. Коли ми усі зайшли до аудиторії та сіли, я трохи впав в ступор: через стілець поряд зі мною сиділа Маша. Гарна немов сонечко, вона як завжди висвітлювала тисячу променів, і осяювала собою аудиторію.  Вона вже на той час була «Міс НПУ ім.Драгоманова», та ще й мала купу шанувальників. Маша грайливо подивилась на мене блакитними немов небо очима і підморгнула. Мене неначе в ступор ввели, і я не міг поворухнутись чи відвести від неї погляд. Вона навіть не просила у мене допомоги, просто дивилась очима побитого щеняти. Я швидко зрозумів, що Марія не готова до екзамену, і допоміг своїй коханій скласти його, навіть не мріючи, що це щось мені дасть. Але я помилився.

- Тебе ж звуть Ян? Ти дуже розумний, я вдячна тобі за допомогу. Чим я можу тобі відплатити?