31

Дзвінок Сторожеву настрій В’ячеславу Сергійовичу не покращив. Той знову вимагав якихось результатів. А що Болотов поки міг дати? Одні лише теорії та припущення. Правда, не забув попросити й пробити інформацію про потенційну жертву – Соломію Антонюк. Вона просто мусила проходити у них по базі. «Чуйка» підказувала. А поки детектив взяв зі столу телефон і набрав номер вже знайомого ютубера.

– Оресте, доброго ранку! – сказав він після того, як на тому кінці дроту взяли слухавку. «Хоча який він добрий?!» – це вже внутрішній голос увімкнувся. – Вас турбує Болотов. Ми з Вами вже…

– Так, так, пам’ятаю!! – перебив той співрозмовника. – Тут таке сталося… Мені потрібно з Вами зустрітися. Я скину координати.

– Зачекайте, Соломія з Вами?

– Соломія? Ви знаєте про Солю?

– Так, і знаю, що вона має бути з Вами зараз.

– ЇЇ ВИКРАЛИ! – закричав у слухавку Ося. – Розумієте??? Я нічого не зміг вдіяти!!! Це клятий Хейтер!!

– Заспокойтеся, юначе! Візьміть себе в руки! – проте і Болотов починав нервувати. Все ж, потенційну жертву уберегти від зникнення він не зміг. – Скиньте мені Ваші координати.

– Добре, – Орест потроху приходив до тями.

– Ви в поліцію вже телефонували?

– Ще не встиг! Все відбулося настільки швидко! Це все я! Моя провина! – голос тремтів і вже готовий був перейти на крик.

– Заспокойтеся! Паніка та самоїдство зараз ні до чого. Нам з Вами потрібний ясний розум та внутрішній спокій. Лише так ми зможемо допомогти Вашій подрузі. Це зрозуміло?

– Так, так… – пробурмотів Ося.

– Кидайте мені свою локацію. Ні з ким поки що не спілкуйтеся. Нікому більше не телефонуйте. Приїду – розберемося на місці. Найменше, що нам зараз потрібно – це розголос у пресі про ще одну зниклу дівчину та загальна паніка. Зрозуміло?

– Я розумію… Локацію вже скинув. Чекатиму на Вас.

Болотов вимкнувся та глибоко зітхнув. Ще одна жертва. Тепер це повний набір. «Лінощі» займають своє почесне місце у параді гріхів якогось фанатика-психопата. А він ні на йоту не наблизився до розгадки, хто ж такий цей Хейтер і що йому дійсно потрібно від дівчат. Аспірин не допомагав, голова розколювалася навпіл. Але гаяти часу не можна. Потрібно швидко їхати до Львова. З’ясовувати, що ж там сталося.

– Даринко, ти вже прийшла? – крикнув він з кабінету, але відповіді за цим не послідувало.

Детектив набрав номер секретарки.

– Я Вас слухаю, В’ячеславе Сергійовичу, – енергійно мовила дівчина.

– Ти де поділася? – запитав стурбовано.

– Вже забули? Я ж поїхала купувати фрукти Назаровій мамі, щоб потім їх кур’єром пере…

– Так, так, вже згадав. Слухай, ти мені потрібна зараз.

На тому боці слухавки затамували подих.

– Тут така справа, нашу потенційну жертву Соломію викрали у Львові. Поїдеш зі мною. Твоя допомога і товариство не завадять.

– Звичайно, я все розумію, – Даринка не могла стримати посмішки. – Їхати на офіс?

– Ні, не потрібно! Де ти зараз? Я тебе по дорозі заберу. І купи нам кави в дорогу. І чогось пожувати. Я ще й не снідав.

– Буде зроблено. Локацію скидаю. До зустрічі!

Миколі Болотов поки дзвонити не став. Нема чого хлопця поки що смикати. Поки усіх деталей зникнення не прояснить. Плюс, ніхто його зі списку підозрюваних не виключав. Та й Сторожеву про поїздку у Львів не скаже. Не на часі. Спочатку факти – потім теревені. Залишив би офіс на Назара, та його ще немає. І де ці цінні працівники, коли вони так потрібні??