27

Соломія сиділа у номері й дивилася на свій телефон. Омріяна позначка у 100 тисяч була досягнута. Але чомусь радіти цьому факту зовсім не хотілося. Телефон знову завібрував. Соля злякано поглянула на екран. Фух! Це лише Микола. Знову!

–  Соля, добре, що слухавку взяла, – у його голосі відчувалося полегшення. – Я як побачив, що у нас сто тисяч, і хто додався, відразу до тебе дзвонити почав. Ти як?

– Зі мною все гаразд, – запевнила коханого Соля. Про своє справжнє самопочуття не хотілося зізнаватися навіть собі.

– Може, це хтось так пожартував? – з надією запитав хлопець. – Він же нам нічого не писав.

– Скоріш за все, – продовжувала брехати собі та Миколі дівчина. – Так що не хвилюйся. Ми у цілковитій безпеці!

– Але мені все одно буде спокійніше, коли ти повернешся, – мовив ніжно. – Ви там не довго, ок?

– Щойно розпитаємо сестру однієї зі зниклих дівчат, поїдемо додому. Обіцяю!

– Тоді набереш мене, коли повернешся. Хочу провести цей вечір зі своєю коханою Керрі.

– Домовилися! – з награною бадьорістю відповіла Соломія і від’єдналася.

Поки Орест прогрівав машину, встигла привести себе до ладу, одягнутися і спуститися до рецепції. Коли здавала ключ від номера, телефон знову завібрував. На екрані висвітилося: «Привіт, Соломіє, я – твій стотисячний підписник». У серці похололо. Повідомлення було надіслано не в Інстаграм, а безпосередньо на її телефон. Хтось знав її особистий номер. Хтось, можливо, уже слідкує за нею. А значить вона – наступна й, скоріш за все, остання жертва Хейтера.

Що тепер робити? Говорити Оресту? Дзвонити Миколі? Зв’язуватися з приватним детективом, що розслідує цю справу? Поліцією? Ні, тільки не поліція… Знає, що ці нічим не допоможуть. Вона їм не пробачить того, що сталося п’ять років тому.

На перших курсах університету в Соломії була подруга Віра. Тендітна дівчина, завжди замріяна, з легкою усмішкою на губах.  Вони якось відразу знайшли спільну мову. Шумних компаній не любили. Типові інтроверти. Правда, Соля намагалася боротися зі своїм статусом «сірої миші», беручи безпосередню участь у студентському КВК. Віра ж більше полюбляла бути за лаштунками, придумуючи та створюючи образи для комедійних сценок та скетчів. Поверталися з репетицій додому завжди разом, адже жили неподалік. Та й веселіше було. Обговорювали номери, ділилися новими ідеями.

Одного вечора репетиція затягнулася допізна. Дівчата вийшли, як завжди, вдвох. Неподалік їхнього корпусу Соля помітила чоловічу постать.

– Вірунь, давай в обхід підемо, а то вештаються тут усілякі! – мовила дівчина до подруги, підозріло зиркаючи на незнайомця.

Віра пригледілася й усміхнулася.

– Солю, не проти сьогодні сама додому піти? Це за мною прийшли.

– Як це, за тобою? – здивувалася Соломія.

– Я тобі не розповідала, але у мене з’явився хлопець… – навіть у темряві відчувалося, що подруга засоромилася.

– Оце так несподіванка! То веди мене до нього знайомитися! Хочу побачити, хто твоє серце викрав!

– Не сьогодні… – прошепотіла Віра, – він у мене занадто сором’язливий. Якось іншим разом, згода?

– Згода, згода… – розчаровано пробуркотіла Соля, якій кортіло побачити, кого ж її подруга від неї ховає.

– Тоді до завтра, – весело мовила Віруня і побігла до свого обранця. На півдорозі обернулася і запитала: – Ти ж не ображаєшся, що я тебе кидаю зараз?

– Все гаразд, іди вже! – відмахнулася і почимчикувала додому.

Наступного ранку Віра в університет не з’явилася. Ні домашній, ні мобільний телефони не відповідали. А ще через дві доби до неї додому прийшли представники правоохоронних органів. Розпитували за подругу. Хтось зі студентів сказав, що бачив їх удвох у вечір зникнення дівчини. Соля поділилася інформацією про таємничого незнайомця. Але слідству це мало чого давало. Вона ж лиш бачила силует. Ні рис обличчя, ні особливих прикмет, ні бодай імені чоловіка вона не знала. Поліціянти завірили, що шукатимуть Віру, і зв’яжуться із Соломією, якщо щось стане відомо. Їй казали у розслідування не втручатися. Просто довіритися їм, адже це їхня робота. От вона і довірилася. Просто чекала новин.

Але проходили дні, тижні, а новини так і не приходили. Віру знайшли лише через три місяці після зникнення. В лісі. Зі слідами катувань. А найстрашніше, що увесь цей час вона була жива. Експертиза показала, що дівчину вбили лише за добу до того, як її знайшли. А значить, її можна було спасти. Соля могла б її спасти. Але вона нічого не робила… Просто чекала… Довірилася правоохоронцям. І який результат? Убивця Віри й досі на свободі. А подругу вона вже ніколи не побачить… Ні, цього разу поліції вона не довірятиме. Потрібно ловити цього Хейтера на живця. Хто живець? Та ж вона… Соломія…