23

Микола саме повертався із зустрічі з друзями. Весело було. Звичайно, шкода, що Солі поряд не було. Але, можливо, так і краще… Ніхто не контролював кількість випитих пляшок «Чернігівського». Ніхто не забирав на себе увагу черговим жартом чи смішною історією. Проте його Керрі зараз була у компанії якогось піжона, що уявив себе детективом. Не спроста це все! Хоче їй під спідницю залізти. От і приплів це розслідування. Треба буде завтра за нею прослідкувати. Не подобається вся ця ситуація. Добре, хоч друзі його про це не знають. Підняли б на кпини, стовідсотково!

У кишені завібрував мобільний.

– Слухаю!

– Доброго вечора, – привітався з ним мелодійний жіночий голос. – Скажіть будь ласка, я розмовляю з Миколою Терницьким?

– Так, це я, – хлопець був заінтригований.

– Мене звати Дарина, телефоную Вам з агенції «Справедливість». Ми б хотіли з Вами поговорити на рахунок зниклих дівчат.

– Думаєте, що я їх викрав? – спробував пожартувати хлопець.

– Ні, але у нас є інформація, яка може стосуватися Вас і Вашої напарниці.

– Соломії? А вона тут до чого? – Микола нічого не розумів. Мабуть, не варто було пити стільки пива. – Зачекайте… Думаєте, що ми наступні?

– Це не телефонна розмова. Можете завтра вранці під’їхати до нашого офісу. Я Вам зараз скину геолокацію.

– А чого ж до завтра чекати? Я можу й сьогодні!

– Чудово. Тоді ми Вас чекаємо.

Повідомлення з місцезнаходженням агенції прийшло на мобільний за декілька секунд, а через хвилину Микола вже набирав номер таксі.

…

– Доброго вечора, Ви, мабуть, Микола Терницький, – простягнув руку для привітання чоловік.

– Так, а Ви…?

– В’ячеслав Болотов, власник агенції, приватний детектив, радий знайомству! Сідайте, будь ласка! – він показав гостю на крісло, а сам сів за свій стіл.

– Навзаєм, – хлопець все ще виглядав спантеличено. – То для чого я Вам знадобився?

– Як Ви вже зрозуміли, ми займаємося справою зниклих дівчат. У нас є теорія, що викрадач…

– Хейтер! – випалив Микола.

– …Хейтер, – роздратовано повторив Болотов, який не любив, коли його перебивають, – так от, цей викрадач послуговується певним принципом у виборі жертв.

– Дайте вгадаю, – знову не дав детективу договорити хлопець, – у них у всіх сто тисяч підписників. І Ви думаєте, що ми – наступні, адже у нас фоловерів майже стільки ж.

– Це не єдиний критерій, за яким наш містичний викрадач вибирає своїх майбутніх жертв. Є ще дещо...

– І що ж?

– Про це я поки що Вам не можу сказати. Повірте, це у Ваших інтересах. Менше знатимете…

– Краще спатиму! – закінчив Микола й усміхнувся.

Болотова починав дратувати цей нахабний юнак. Він був явно напідпитку, а ще самовпевнений і невихований. І хоч його привабливість була очевидною, детектив не міг зрозуміти, чим він так приваблював свою напарницю Соломію, з якою в нього були романтичні стосунки.

– Саме так! – натягнуто усміхнувся Болотов у відповідь. – Але мені потрібно, щоб Ви відповіли на декілька простих запитань.

– Допоможу, чим зможу, – Микола відкинувся на спинку крісла і поклав ногу на ногу. – Питайте!

– Чи не помічали Ви останнім часом, що за Вами стежать?

– Та ні, якось не помічав.

– А за Вашою дівчиною?

– Ну за нею і я не слідкую. Ми зараз рідко бачимось.

– Посварилися?

– Та ні, вона, як і Ви, займається розслідуванням цієї справи.

– Серйозно? – брови Болотова стрімко підскочили догори, а окуляри, навпаки, сповзли на кінчик носа.

– Так! – хлопець ствердно закивав. – Уявляєте, вона вирішила, що має якийсь незримий зв’язок зі зниклими дівчатами. От божевільна, чи не так?

– І яким же чином вона розслідує цю справу? – проігнорувавши останню фразу, запитав детектив.

– Опитує родичів потерпілих, прикинувшись журналісткою, – бовкнув Микола, а потім, зрозумівши з ким має справу, швидко додав: – У неї ж не буде через це проблем?

– Не хвилюйтеся, не буде… – Болотов остаточно зняв окуляри і підвівся. Він обійшов стіл, сів на його краєчок і пильно поглянув в очі юнакові.

– А Ви не хвилюєтесь, що ваша дівчина їздить сама і може накликати на себе небезпеку?

– А Соломія сама і не їздить, – заперечив хлопець. – Вона зі своїм новим знайомим, О-о-о-рестом.

Останнє слово він спеціально розтягнув, бо і самому не було приємне це ім’я.

– Орестом? – Болотов знову підвівся, повернувся до стосу документів, що лежали на його столі та почав у них ритися. Через секунд тридцять він витягнув папку із показаннями свідків.

– Орестом Колісниченком? – перепитав.

– Та хто його знає? Мабуть, – невпевнено мовив Микола. – А що? Знаєте такого?