16

Христина прокинулася від сильного головного болю. В роті пересохло. На лобі виступив холодний піт. Де вона і як сюди потрапила – не мала жодного уявлення. Що за лікарняна палата? Вона хвора? Що за жарти?

Дівчина оглянула себе. Ні, одяг зовсім не лікарняний. На ній дизайнерська сукня… Сукня… Студія… Вона почала пригадувати. Її шкірою пробігли мурахи. Страх заповз під саме серце. Її викрали!!!

Хто? Татові конкуренти? Торгівці органами? Якийсь божевільний??? Що було перед самим зникненням? Вона приміряла сукню. Цю сукню, що зараз на ній. Що ще? Підписник. Точно! Стотисячний! Хейтер!

– Хейтер! – крикнула Христина у пустоту. – Це ти мене сюди запроторив?

– Яка кмітлива дівчинка! – донеслося десь згори. – Правильно кажуть, «не суди книгу за її обкладинкою». Я, чесно кажучи, був про тебе гіршої думки.

– Чудово, що я тебе переконала у протилежному, – до Христі поверталася її природна самовпевненість. – А тепер годі! Відпускай мене звідси! Тобі ж не потрібно зайвих проблем, чи не так?

– О, тепер впізнаю нашу зірку Інстаграму, – засміявся Хейтер. – Що ж, доведеться тебе розчарувати. Найближчим часом ти нікуди звідси не подінешся. Голодна?

– Ти хоч знаєш, хто мій батько? – мовила дівчина, проігнорувавши останнє питання.

– Звичайно, – спокійно відповів той, – але мене те мало бентежить.

– А от і даремно, мій татусь неодмінно тебе знайде і пустить на ковбасу. Так що у твоїх інтересах зробити жест доброї волі та випустити мене звідси!

– Я не прислуга, дівчинко, – голос був роздратований. – Бачу, тобі як нікому потрібне виховання. Батьки твої не дуже старалися! Тож сьогодні залишишся без обіду та вечері. Краще роздивися тут все довкола. Звикнись з реальністю. А завтра очікую повного послуху.

– Та хто ти взагалі такий і ким себе вважаєш? Вершителем долей??

– Скоріше, Воїном Світла.

– Ким?

– Не читала Пауло Коельо?

– Це якийсь письменник?

– Так, і досить відомий. Хоча, я не здивований, що ти не книголюб. Але скоро це зміниться. Я навіть дещо приготував для твого дозвілля. Але зараз не про це. Поки що оглядайся тут, приживайся, на нас чекає багато роботи. І ще одне, – після десятисекундної паузи мовив голос, – я більше не дозволю тобі підвищувати на мене голос. Наслідки для тебе будуть неприємними.

Більше Хейтер на зв’язок у цей день не виходив. Христі не залишалося нічого кращого, ніж огледіти свою тимчасову в’язницю. Її світлини з Інстаграму, замість шпалер, прикрашали стіни. Окрім невеликого односпального ліжка, у кімнаті був також невеликий письмовий стіл з настільною лампою. Єдине вікно було забите дошками ззовні, а з середини – закрите ґратами. Тому зорієнтуватися, який зараз час доби, було неможливим. Помітила Христина і камеру, і колонку, з якої, як вона зрозуміла, і чула голос Хейтера.

Поряд зі столом знаходився умивальник з холодною та гарячою водою. Вгамувавши спрагу, дівчина почала шукати, чим би відкрити двері. Але ключів не було ні в тумбочці під умивальником, ні на столику біля ліжка. Зате там було три книги, що лежали рівним стосиком – Біблія, «Про сім гріхів та сім чеснот» невідомого автора та «Портрет Доріана Грея» Оскара Уайльда.

– Ні, ну це все якась маячня! – мовила Христя сама до себе. – Мабуть, це просто жарт і хтось так невдало наді мною покепкував.

Проте у свідомість дівчини вже почала закрадатися тиха паніка. Ні, це не жарт. Це все насправді. "Ти в руках у божевільного викрадача. Чого він хоче – ти уявлення не маєш. В голові лише одне бажання – вижити. За будь-яку ціну." Вона зробить все, що захоче Хейтер. Вивідає усі його мотиви. Піде на будь-які поступки. Але виживе. Неодмінно виживе! А потім, коли її знайдуть і визволять з цього пекла, накаже татовим охоронцям покінчити з цим хворим покидьком. А вона, Христина, стоятиме і дивитиметься, як з нього по краплинці витікає життя.

Дівчина прилягла на ліжко і скрутилася клубочком. Через деякий час із вентиляційної решітки у кімнату почав заповзати білий дим. Але Христя його навіть не помітила. Вона мирно спала і їй снився план втечі.