9

Соломія стояла під під’їздом звичайної п’ятиповерхівки у спальному районі Вишневого. Саме тут, на третьому поверсі жили бабуся та дідусь першої жертви Хейтера – Мар’яни. Вона набрала номер квартири на домофоні й стала чекати. Через 5 хвилин набрала ще раз. Та ніхто не відповідав.

– Дивно, Раїса Павлівна мені ніби таку адресу продиктувала. Чого ж не відчиняє?

Спробувала ще раз подзвонити на домашній номер. Слухавки ніхто не брав. Раптом із під’їзду вибіг хлопчик років дванадцяти зі спортивною сумкою. Мабуть, поспішав на тренування, бо в руках тримав футбольний м’яч. Все, що Солі потрібно було зробити, це притримати двері, й ось вона вже всередині.

У відносно чистому під’їзді віяло прохолодою. На вікнах стояли вазони, а яскраво зелена фарба на стінах більше нагадувала лікарняні коридори. Дійшовши до третього поверху, дівчина побачила чотири однакових двері. Мабуть, у власників квартир фантазії зовсім немає. Або ж міняв один і той же виробник. Перед квартирою Мар’яни Соломія прислухалась. Звук на телевізорі був увімкнений на повну. Транслювали футбольний матч. Дверний дзвінок, на щастя, працював і доволі гучно сповіщав хазяїв дому, що у них відвідувачі. Не пройшло і хвилини, як двері відчинилися і на порозі стояла симпатична літня жінка у барвистому халаті та домашніх капцях. Вона примружилася.

– Доброго дня, Раїсо Павлівно! – квапливо заговорила несподівана гостя. – Мене звати Соломія, ми з Вами телефоном розмовляли дві години тому.

– А-а-а-а! – жінка нарешті усміхнулася. – Ви – журналістка. Ведете незалежне розслідування зникнення Мар’яночки. Ну що Ви там на порозі стоїте? Заходьте! А я думала, що це хтось із сусідів. Ви що, на домофон не дзвонили?

– Дзвонила, але мені ніхто не відчинив, то я скористалася моментом, коли з під’їзду хлопчик вибігав, – роззуваючись, пояснила дівчина.

– Так, так, це Миколка, син Вальки, сусідки, – жінка поглянула на годинник, – от шибеник, знову на тренування запізнюється. То, кажете, на домофон дзвонили. Це все Гриша мій! Глухий як тетеря. Включить телевізор на усю гучність, а я потім не чую нічого. Гришо! – крикнула вона до свого чоловіка, що сидів у спортивних штанах на дивані, і, здавалося, сам був зараз на стадіоні – так пильно він вглядався в екран.

– Що хочеш?

– Зроби тихіше! Мене твій футбол доконає.

– Добре, добре, напала на мене! А це кого до нас занесло? Здрастє! – повернувся він до гості й з цікавістю оглянув її з голови до ніг.

– Це журналістка. Ну я ж тобі говорила!

– А-а-а, та що у Шерлока гратиметься. Я ж тобі говорив: марна це затія! Тільки цієї «акули пера» ще нам не вистачало! Нехай пошуками компетентні органи займаються.

– А чим я заважатиму «компетентним органам», – Соля закцентувала останні два слова, – якщо своє розслідування проведу?

– У Вас, шановна, свій інтерес у цій справі, – сказав, як відрізав той. – На чужому нещасті хочете кар’єру побудувати? Сенсації захотілося?

– Та ні, що ви! Мені просто дівчат шкода.

– Всі ви так кажете, – махнув рукою чоловік. – А ми, люди прості, вам віримо.

– Ну що ти, Гришо! – вступила у розмову Раїса Павлівна. – Мені аби Мар’яночка додому повернулася, то я і дияволу душу готова продати, і…

Вона не договорила. Залилася сльозами. Довелося Солі вести жінку на кухню та налити склянку води.

– От завжди він так! – бідкалася вона. – Впертюх! І знаю ж, що переживає не менше за мене, а все в собі тримає.

– Знайомий мені такий тип людей, – закивала Соля. – Ви його вже не переробите. А от мені допомогти можете. Розкажіть про вашу онучку.

– Та що особливо розповідати? Мар’янка – сирота. Її батьки потрапили в автокатастрофу. Загинули одразу, не дочекавшись швидкої. Тому онучка стала нам за доньку. Ми завжди за неї відповідальність відчували.

– Що її змусило завести сторінку в Інстаграмі?

– Це ці соцмережі кляті? – запитала жінка, і Соля кивнула. – Ой, та вбила собі вона в голову, що повненька. А, як на мене, це нісенітниці! Для мене вона завжди була найгарнішою! Так ось, Мар’янка наша – ніжна натура. До критики чутлива. У школі ображали – і ось тобі, перша спроба самогубства. Потім після випускного – ще одна. Лікувалася все літо. Через це втратила можливість вступити до інституту. І почалося: дієти різні, недоїдання. А потім якось прочитала мені декілька статей про здорове харчування, попросила не пекти більше нічого, та й не готувати теж – для себе сама готувала. Потім показала мені той ваш Інстаграм, каже: бачиш, бабусю, у мене так багато друзів тепер. А я їй: які то друзі, ти їх не знаєш нікого. А вона: то не важливо, головне що ми підтримуємо одне одного у нашій головній меті – схуднути!

– До свого зникнення Мар’яна не ділилася своїми переживаннями? Можливо їй хтось погрожував?

– Та ніби ні. Хоча вона – дитина скритна у нас. Мало чим зі мною ділилася. А з дідусем тим паче. Казала, що ми її не розуміємо, – Раїса Павлівна сумно зітхнула.

– Що сталося у той день, коли Ваша онучка зникла?

– Вона давала інтерв’ю місцевому журналісту, чи як ви їх тепер називаєте?

– Блогеру може? – озвучила свою здогадку Соломія.