Глава 16

Під “Хижак” приїжджаю за дві години. В машині переодягаюся у чорну сукню з блиском. Тканина сама по собі провокативна, а що казати про крій: на лівій нозі розріз до стегна, спина оголена, груди ледь прикриті. Волосся зав'язую у високий хвіст. На вуха сережки з діамантами, на шию кольє. В руках сумочка, і телефон Даміра. На дворі холодно та я мужньо крокую до входу. Граю у ва-банк. Натягую усмішку, двері відкриваються, на порозі чоловік у чорному смокінгу. 

— Вас викликали? 

— Так, — усміхаюся солодко, — до Даміра Безчесного. 

— Звісно. Він у кінці коридору, направо.

— Дякую, — шлю чоловіку звабливий повітряний поцілунок.

“Хижак” вражає у гарному сенсі. Це дійсно на вигляд чоловічий клуб. Стіни чорні, або темно-коричневі, що здаються чорними. Неонова підсвітка синім і червоним спонукає розслабитися мозок, а тіло напружитися. 

Крокую повз різні кімнати та чоловіків, з якими тримаю зоровий контакт. Просто так, щоб отримати внутрішнє впевнення, що виглядаю як потрібно. В деяких кімнатах двері відкриті, і тут повно чоловіків: вони грають у карти; більярд; п'ють, розмовляють, грають у шахи чи нарди, монополію. Деякі тримають при собі дійсно повій. Не всі, загалом більшість чоловіків проводять час у компанії інших чоловіків, бажаючи відпочити від жінок, проте.... 

Дістаюся названої кімнати. Відкриваю двері. Перше, що впадає в око: кілька крісел зі шкіри кольору коньяку, посередині стіл, а навколо чоловіки, які грають у покер. Під стінами стелажі з книгами чи іншими дорогими інтер'єрними штуками. На підлозі дорогий перський килим. А ще тут картини, багато-багато картин, мабуть, репродукції відомих художників. 

Вдихаю. Змахую рукою дим, загалом всі присутні палять. Їх не так багато: троє чоловіків. Грає тиха музика, щось на кшталт блюзу. Шкода, мало свідків, але й ці згодяться. Де ж Дамір? Хіба той, хто впустив, щось наплутав? 

Роблю впевнений крок. Підбори цокають по шматочку підлоги не прикритої килимом. Три пари очей одразу дивляться на мене. Здивовані, але один погляд…він пронизує. Я не знаю цього чоловіка, та таке відчуття, що він знає мене.

— Хто викликав повію? — запитує один.

— Це не повія, — каже другий. 

— Невже у мене проблеми з зором? — третій теж не мовчить.

Не зважаю на них. Я їх навіть не знаю. І не планую знати, чесно кажучи. В приміщенні западає тиша. Третій встає. Вагаюся, чи правильно зайшла. Щелепа болить тримати усмішку на губах. 

— Загубилася? — питає він.

Високий, майже, як Дамір. Вони навіть чимось схожі, тільки шкіра рук цього без тату, а очі кольору грози. Кусаю верхню губу, потім пригадую про червону помаду, тож виправляюся та усміхаюся. 

— Ні. Прийшла до Даміра Безчесного.

Встає і другий. Підходить ближче, складає руки на грудях і спирається на стіну, дуже близько до мене. 

— Його тут немає. Лише ми. 

— Тоді доведеться мені піти, хлопчики, — мій голос звучить хрипло. 

Панікую, але не показую цього. То на одного, то другого чоловіка дивлюся. Вони, мов справді хижаки, вже вловили мій запах, готові  до полювання, варто смикнутися. Саме через це стою нерухомо. Мозок намагається вигадати яким чином врятуватися без втрат, і не вляпатися в щось погане. Бо пахне саме поганим. 

Третій чоловік, — він старший, на вигляд років сорок, — встає теж. Поміж інших двох пробирається, простягає руку до мене. Страх реагує швидше, шумно вдихаю, намагаюся крок назад зробити, проте, той хто руки на грудях склав, двері замикає, тож впираюся у них. Старший чоловік торкається, а той, у якого грозові очі, відходить на два кроки, в руках телефон, щось пише. Забуваю про нього миттєво, варто руці старшого чоловіка мого обличчя торкнутися. Пальці по шкірі, я здригаюся.

— Мені час. — вимовляю, все ще тримаючи усмішку натягнутою. 

— Невже ми гірші за Даміра? — він стирає відстань між нами, погано стає, в жар кидає, і цей жар поганий, адже через нього тілом тремор йде. 

— Я лише для нього, — вичавлюю з себе.

— А я не проти, щоб він поділився. Ми ж тут не дарма говоримо про співпрацю, — каже другий, смикає мене за руку. 

Лечу прямо на нього не втримавшись на ногах. Підбори заважають втримати рівновагу. Сукня взагалі не помічниця, навпаки, ворогом стала. Другий чоловік на крісло сідає, мене за талію схопив, і в себе втискає. Задихаюся. Перед очима темні плями. Намагаюся вирватися, та він тільки сміється. Його руки всюди. Його пальці торкаються там, де навіть законний чоловік ще не торкався. 

Раптом поруч з нами чоловік з грозовими очима встає. Мене за руку хапає і висмикує з обіймів друга. Ледь на ногах тримаюся. В цю секунду відкриваються двері, на порозі Дамір. На вигляд максимально спокійний, повністю контролює себе, але очі… хижак вийшов з темних глибин лісу вбивати. Безчесний оцінює ситуацію, закриває двері на замок, а тоді робить крок.

Я вже не рада, що прийшла сюди. Погана була ідея, дуже погана. 

— Привіт, кохана, — хрипло вітається зі мною.

Старший чоловік з легким подивом на мене дивиться. Потім на Даміра.

— Кохана? — саркастично. 

— Познайомтеся, моя дружина — Домініка Безчесна. Ви пропустили весілля, інакше б знали як вона виглядає чітко і зрозуміло. — голос на крижаний змінюється.

Чоловік, який висмикнув мене з рук іншого, все ще тримає, хоча помічаю, що крок за кроком відсуває нас в інший бік кімнати. Не пручаюся. Час застиг, і я з ним на статую перетворилася. 

— Дружина? — тінь жаху пробігає по обличчю другого, того, хто лапав мене.

— Вірно, дружина. 

Дамір на мені погляд затримує. Оцінює з ніг до голови, кутик губ смикається. Киває тому, який тримає мене, а тоді повертається до двох виродків.

— Ніка, хто торкався тебе? 

Я не одразу й розумію, що він до мене говорить. Налякана, на спину його дивлюся у чорній сорочці. І браслет помічаю, який сама допомагала застібнути.