Глава 15

Не зважаю на чоловіка. Відкидаюся на спинку крісла, заплющую очі. Адреналін струшує зсередини, але я змогла, я пережила ще одну розмову з Ним. Вдалося сидіти й не тікати. Він торкнувся, а я не вибухнула, не померла, не опинилася знову там, в темряві… 

Відчуваю на плечах дотик прохолодних пальців. Завмираю, дихання зупиняється, щоб зрозуміти. Очі не розплющую, сідаю рівніше, очікую. Не знаю чого. Не знаю, що він робить, адже пальці спершу нерухомі, та потім… Дамір ковзає ними по шиї. Дарує розпеченій шкірі приємну прохолоду. Запах дощу і свіжості легкістю опиває, мов каже: все добре. Чоловік не зупиняється. Починає масажувати шкіру, злегка стискати, пускаючи в тіло дивні імпульси. Напруження та розслаблення йдуть одне з одним під руку. Не здатні відокремитися, не спроможні жити одне без одного.

Видих злітає з моїх губ. Природній, щирий, сповнений справжніх емоцій. Дамір веде до плечей. Злегка стискає їх. Пробирається під кофтинку. Дотик до голої шкіри відчувається ударом струму. Затамовую подих боячись зайвий раз ворухнутися. Його губи за вухом. Свіже дихання змішалося з запахом цигарок та кави. Солодкою гіркотою ковзає, тріпоче по шкірі. А я сиротами відповідаю на все це. Він бачить. Помічає, що уважно прислухаюся до власних почуттів, що не смикаюся від нього, що реагую надто… Реагую не так, як мала б та, кому він не подобається. 

Пальці Даміра підхоплюють волосся. Перекидають на плече, а губи несподівано торкаються шиї. Поцілунок ніжний, ледь відчутний. Мала б попросити не цілувати. Мала б прогнати, адже я серджуся на нього. Ненавиджу. Він — брехливий маніпулятор. Але мову відняло, тіло скувало невидимою силою, тому сиджу, приймаю те, що дає, бажаючи понад усе на світі, щоб не зупинявся.

З голови вилітає все. Буквально. Підсвідомо я не тут, а десь далеко, за межами справжньої реальності. Там я інша. І Дамір теж. Там не потрібно нічого ділити, чи відчувати ненависть з образою. Там всі живі, і я сама обрала його для себе. 

Поцілунок гарячив по шиї. До вуха, і вниз. Він кусає. Жар миттю в мені, вогнем вибуховим, до заніміння кінчиків пальців. Видихаю судомно. До нього повертаю голову. Випадково на губи чоловічі наштовхуюся, він не розгублюється, розкриває їх, проникає язиком у глибини. Цілує до памороків. Фактично не торкається ніде, проте, голова обертом, світ на карусель став схожим. Язиком вбирає мої страхи. Дотиком до шиї поглинає погані відчуття. Присутністю вселяє впевненість. 

Так не повинно бути, але…все якесь з Даміром неправильне, викривлене. Він — ворог. Він не частина сім'ї, не моя любов, і ніколи це не зміниться, просто…. чомусь лише він здатен зрозуміти якусь приховану частинку моєї душі. Ніби справді побачив ту сутність зранену, пошрамовану і…не злякався. Ніби пробрався за ті червоні двері, а тепер хоче поглинути нескінченну кількість болю, який там прихований. 

— О, перепрошую, — жіночий голос дзвоном пробивається в наш кокон.

Дамір легко відсторонюється, але рук не забирає, так і залишається позаду мене тримаючи за шию. Я важко дихаю. На порозі Неліна. Щоки рожеві, очі блищать чи то від образи, чи від чогось іншого.

— Я не хотіла, — вона невинно погляд опускає, — вам завадити.

Я всміхаюся. Не хотіла? Справді? Брехлива ніжна хмаринка. Встаю. Дамір відпускає.

— Ти не завадила, — відрізаю. Змахую паперами повернувшись до Безчесного. — Піду працювати. 

Він стенає плечима. На губах задоволена посмішка, в зелених очах хтивість, щоб його!... 

До вечора я читаю те, що приніс Іларіон у своїй спальні. Чесно кажучи нічого цікавого там немає. Річний дохід заводу, на мій погляд, чудовий. Кредити він гасить без затримок, отже платоспроможний. Є контракт з державою на будівництво торгових суден, і всі вони діють прямо зараз, знаходяться на фінальній стадії. Одним словом: судячи з усього Дамір може легко купувати акції заводу. Чому ж тоді Дамір дав на вивчення цілий місяць? Навряд акції коштують дешево, певно вивчається повністю все. 

Відкидаю папери й повертаюся у свою реальність. У Даміра є три роки, щоб оцінити чи вигідно йому володіти “Квін Групп”. Мама звітує йому, працює там директором, хоч щось не змінилося. Якщо моя компанія буде прибутковою, звичайно ж Безчесний її не відпустить. Але, якщо буде збитковою… Виходить, мені потрібно на прикладі суднобудівного заводу вивчити хоч щось, аби розуміти всю кухню “Генезису” та його амбіцій. Тоді я зможу хоча б на паперах змусити маму подавати звіти, що “Квін Групп” не справляється, тоне. 

Окремо, можна почати руйнувати репутацію Даміра. Він хотів дружину-ляльку для світських раутів, і він її отримав. Я мовчала, усміхалася, удавала, що в нас кохання. Та тепер…. Ідеальна дружина померла разом з правдою, яку дізналася. Тепер я не буду пластиліном для нього, лише кременем. Може я не небезпечна, як сам Безчесний, проте, все одно не дурепа. Тато ніколи не готував до подібного. Я ніколи не бажала керувати його бізнесом. Мої мрії та цілі були іншими, тож йшла у їх напрямку. Хто ж знав, що творчий задаток нічим не допоможе після смерті батька?... Проте, ніколи не пізно почати триматися за власний гнів й діяти відповідно до його вказівок. 

Ближче до вечері у спальні з'являється мій чоловік. Спокійний, випромінює впевненість та силу. Заходить повільно, одягнений у чорну сорочку та штани. Щоправда, сорочка розстібнута, а на зап'ясті він намагається застібнути браслет. 

— Допоможеш? — грудний голос бринить в мені. Злюся через це, бо не маю відчувати поруч з ним нічого, крім ненависті. 

Сідаю, відсуваю папери, й торкаюся руки Даміра. Відчуваю, дивиться на мене. Сама ж погляду не підіймаю. Застібаю браслет проганяючи думки, що його шкіра напрочуд м'яка. Розглядаю метеликів, інші візерунки, які притягують погляд. Татуювання Даміра не просто малюнок, це справжній витвір мистецтва. Втім, не дозволяю собі довго возитися із застібкою, закінчую та забираю свої руки. Чоловік торкається підборіддя. Змушує поглянути на себе.