Глава 13

Не знаю, що зі мною відбувається. Дотики на тілі, губи на моїх губах, тиск Даміра, все стирає реальність. Вона знищується вщент перетворюючись на попіл. Він притискає до дверей. Його тіло впирається у моє, відчуваю кожним вигином його тверді м'язи, його напругу, бажання. Він впивається мною. Не просто цілує, не стирає аварію та страх, а випалює з мого тіла, зі свідомості. Несвідомо обіймаю за шию, встаю навпочіпки. Дамір обіймає за талію, злегка підіймає.  Тихий видих рветься назовні, мій, і в нього проникає. Невагомий, ледь чутний, але він запалює чоловіка сильніше. Не здатна протистояти йому. Не здатна опиратися. Не певна, що хочу, тим паче зараз. Стільки болю, стільки брехні та страждань, потрясінь, я хочу стерти їх, піддатися спокусі. Хочу забути. Хочу відчути себе іншою Домінікою. Не кременем намагатися бути, а пластиліном. Гнучкою стати, підлаштовуватися, не боятися, а протистояти страхам. 

Веду долонями у бинтах по його плечах. Тіло Даміра вкривається сиротами. Зовсім неочікувана реакція на мій дотик. Його губи володіють моїми. Руки підкорюють. Запах бентежить, вбиває щось всередині. Не певна чи добре, чи погано це. 

Притискаюся сильніше. Впиваюся чоловічою силою, емоціями, котрі в мені зараз потоком ураганного вітру несуться. Серце гупає ошаліло. В горлянці застрягло, а потім в ребра падає, і нижче, в ноги, що вже не тримають. Повністю опираюся на Даміра. Горю. Я — вогонь, що таки вийшов за межі каміна. Дрова більше не потрібні, тепер їх мало, я хочу більшого, потужнішого. Страшнішого. 

Дамір підхоплює на руки, несе кудись. Відчуваю під спиною ковдру та м'який матрац. Розплющую очі, наштовхуюся на зелень. Бентежно стає, лячно і водночас цікаво. Вдихаю. Терпкість чоловіка у мені. Він спеціально дивиться на мене, спостерігає, вивчає, мов не здатен не дивитися. Опиваю його талію ногами, жар від Даміра в мене проникає. І справді іскри роздмухати здатен, тільки зараз на їх місці руйнівна пожежа. Не знаю кого вона зруйнує сильніше: мене чи його? А може нас обох? 

Пробігаюся пальцями по шкірі, вона гладка, оксамитова на дотик і, тепла. За вікном гримає, блискавка розрізає небеса, в кімнаті ж спалахом світла відбивається. Ми не зупиняємося. Не певна, що я здатна зараз натиснути стоп. Я хочу спробувати. Хочу більшого. Він стер межу, увірвався в заборонену місцину підсвідомості, чудово знаючи про це. Пробив захисні споруди один, не потребуючи війська. 

Ці поцілунки інші. Не такі, якими катував в Австрії. Не ніжніші, абсолютно ні, проте, в них немає насмішки, бажання самоствердитися, доказу сили. Вони палкі, гарячі, вогняні. Як і дотики, котрими під шкіру прямо, немов торкається не тіла, а того, що глибше заховано, того зраненого, нещасного, нажаханого… того, що замкнуте за червоними дверима з минулим. 

Чесно, мені дуже подобається, що тиск Даміра не сприймається погрозою. Ще раніше помітила це, зрозуміла — не боюся, коли його пальці стискаються на зап'ястях. Наче Безчесний насправді не сприймається мозком, як загроза, а так і є, взагалі-то. 

Можливо його отрута діє на мене? Він подібний хижаку, який виглядає надто безневинно, аби підібратися близько. Від весілля і до сьогодні він травить, змушуючи звикати до дурману у голові при погляді в зелені очі. Туманом проникає в незахищені щілини душі, там осідає й розростається плющем, від якого не позбутися. Глибоко. Дуже. В кістковий мозок фізично, й на дно свідомості, де я сама боюся блукати, щоб ненароком не зачепити поганих спогадів. Але ж ні, Дамір їх підіймає, попелом розкидається, сипле прямо в очі, змушуючи балансувати й не знати якою краще бути: покірною та ідеальною, чи собою? 

Я не принцеса, як любить називати, але й королевою стати не можу. Застрягла через потрясіння та проблеми, в пастку втрапила руками Безчесного ж створену, а далі як бути, не знаю. 

Губи чоловіка опускаються нижче. Туди, де заборонено торкатися, бо кохаю іншого, хоч і порвала зв'язки з ним. Це й зупиняє. Вчорашній дзвінок Міші чітко нагадує хто я в руках Даміра, чому тут, і, заради чого. Стискаю пальці на чоловічих плечах. Встигаю подумати, що поки ніякої грубості про яку так люблять шепотітися жінки, не помітила, але швидко проганяю все, зосередившись на диявольській усмішці чоловіка. Він зупиняється продовжуючи тримати за талію та в очі дивитися. Ніби очікував на це. Знав, що не дозволю зайти далі. 

— А я гадав це твої вибачення за провокацію в офісі, — з легкою насмішкою.

Хмурюся. Спершу не розумію, потім пригадую: просив вигадати щось, аби заплатити за його реакцію на мої дії. Штовхаю. 

— У тобі нічого святого? 

Він сідає. Одна нога зігнута, інша на підлозі.

— Хіба колись казав, що я янгол? 

— Ні. — роздратовано.

Тіло ще бринить від бажання. Йому складно відійти від поцілунків, котрі кілька секунд тому вкривали всюди так палко. Опускаю голову. В думках тепер ще більший хаос, чомусь, поки цілував, змогла наче все впорядкувати, але зараз все стало гірше. 

— Чому моя компанія не вийде з твоєї? — наважуюся запитати.

Все ще не дивлюся на нього. Не підіймаю голови. Страшно. Не знаю, що побачу на звабливому обличчі Безчесного, та й чхати, що там буде, просто не хочу помітити щось не те. Щось, що дзеркалитиме мене і мій погляд. 

— Взагалі-то за умовами договору я, впродовж трьох років, оцінюю чи доцільно тримати “Квін Групп” у “Генезисі”. Якщо компанії вдасться піднятися з дна за цей час, але користі мені буде мало, тоді я відпущу вас. Якщо ж все станеться інакше, то “Квін Групп” залишиться у складі “Генезису”, а ти чи твоя матір, право вирішувати за вами, будете директорами там, втім, повна звітність мені. 

Тепер дивлюся. Чесність розбиває сильніше, ранить глибше, ніж брехня. 

— Якщо компанія підніметься з дна, то користь буде, вірно? 

— Швидше так, ніж ні. — всміхається. 

— Тобто, у будь-якому випадку ми повинні залежати від тебе і не матимемо право на відокремлення та вільне плавання. — стверджую.