Глава 12

Завмираю. Чітко усвідомлюю, що наразі я жертва, а чорні ноги невідомого і він сам — хижак. Вперлася у дах машини, порізи горять вогнем, та я не зважаю. Очікую. Напруга пульсує в тілі. Не чую нічого крім власного шуму паніки у вухах. Мить перетворюється на вічність. Ледь пам'ятаю, що варто хоча б дихати. Кроки лунають в вечірній тиші відлунням. Для мене набатом кінця. Інстинкт волає тікати, але я паралізована, прикута до сидіння ременем. Відстань між мною та невідомим зменшується. Панікую ще більше. Виходжу із заціпеніння. Починаю смикатися, пробую все-таки відстібнути ремінь безпеки. Лаюся під ніс, благаю світ допомогти мені, невже так мало значу для нього? Невже тут і прийде кінець? 

Я навіть не певна, чи це за мною, чи за Даміром прийшли. Він має безліч ворогів. Не знаю їх, проте, вони точно небезпечні. Все, що відомо про це — Дамір тримає їх на відстані шантажем, знаннями, погрозами. Та, що як комусь увірвався терпець? Що як хтось бажає помсти за щось? 

Чужинець ще ближче. Зупиняється за два-три кроки від авто. Припиняю будь-які спроби врятуватися. Вирішую, чи не прикинутися мертвою, або, хоча б удати, що без свідомості? 

Раптом незнайомець встає на коліна. Дихати від жаху припиняю. Його обличчя оповите темрявою. Дивлюся, мов у темний колодязь, знаючи, що небезпечно, та відірватися не можу. 

— Домініка? 

Хриплий, грудний голос Даміра пробиває бульбашку страху. Видихаю, схлипую.

— Дамір?

— Це я, принцесо. — спокійно промовляє. 

— Я не можу відстібнутися. — знаю, лунаю жалібно, і я не повинна жалітися йому, але…

— Зараз я спробую. Швидку викликав про всяк випадок. Дихай. 

— Я дихаю. 

Він пролазить в машину. Ковзає руками по склу, ніби йому не болить. Поза незручна, та я з надією дивлюся в чоловіче обличчя. Таке чуже, проте, наразі єдине, від кого очікую допомоги. Хочеться ридати від сюрреалізму ситуації, та сльози виплакані. Безчесний повністю себе контролює. В очі дивиться, поки руками ковзнув до талії, й намагається розстібнути ремінь. Мовчки, даруючи змогу вдихнути аромат терпкого парфуму та свіжості. Зелені очі заспокійливі, схожі на тенета лісової пітьми: потрапиш і не втечеш ніколи. 

— Заїло. Зараз відстібну. Поклади руки мені на плечі. Спіймаю тебе. 

— Добре. — лепечу. 

Між нами так мало відстані. Чому взагалі про це думаю? Адреналін все ще пульсує у тілі, а я впиваюся його запахом. Мало було того, що сталося в офісі “Генезису”? Чи раніше, у ванній? Чи ще раніше, в Австрії? Або, після весілля? Я так хочу все контролювати, але контроль постійно у Даміра. Він спокійний. Він тут. Він вирішує мою долю. Все, чого бажала я — свободи, тому подарувала себе на три роки. Сьогодні з'ясувалося, що це брехня. Брехня, заради чогось іншого. Ненавидіти повинна, в якомусь сенсі й ненавиджу його, бо багато чого жахливого через Даміра відбувається, та…він тут, в очі мої дивиться з упевненістю, що я буду ціла. 

Ремінь клацає. Падаю у його руки. На нього. Чую тріск скла. Під вагою моєю та Даміра воно ще більше б'ється, впевнена, тепер у його спину впивається. Мабуть, тепер вся спина у порізах, і той меч красивий на хребті теж. 

Не знаю яким чином, та чоловік витягає нас обох. Мене підхоплює на руки й несе до іншого автомобіля. Відкриває дверцята, саджає на білосніжні сидіння. Дістає аптечку й одразу обробляє порізи на долонях. Між нами тиша, я не здатна говорити, тож спостерігаю за рухами Даміра. Пальці обережні, турботливо промивають ранки, дістають скло з однієї  долоні повністю, а потім обмотують все бинтом. Залишається друга. 

В темряві видніються вогні швидкої. Дамір встає. За кілька секунд авто зупиняється, об'їхавши машину в якій перевернулася. Лікарі виходять, йдуть до нас. Безчесний щось каже швидко, а в наступну мить мене ведуть до карети. Там уважно оглядають, переглядають другу долоню, дістають з неї скло, і бинтують. Краєм вуха чую, що лікар каже Даміру, мовляв, у мене шок, але стан задовільний, крім порізів. Потрібен спокій, чай, заспокійливі, далі вже не чую. Потім оглядають самого Даміра. Чомусь прибуває поліція. Вони говорять з Даміром довго, згодом їдуть. Потім і швидка їде. Хтось відтягує машину Даміра на узбіччя. Я ж відчуваю, що вимикаюся. Сили повільно тікають з організму. Адреналін згас, залишилася втома і пережитий жах. 

***

Розплющую очі у власній спальні. Перше, що усвідомлює тіло — мій вдих. Свіжий аромат проникає крізь прочинене вікно. Вітер колихає фіранки. Кидаю погляд на місце у кутку, де зручно було б читати. Потім на двері у спільну ванну. Заплющую очі назад. В пам'яті прокручую останні події: зізнання та наказ Даміра, кладовище, аварію, і…зелені очі, в яких порятунок шукала. Дивно, що знайшла. Безчесний не рятує. Не простягає руку, коли ти з урвища летиш у прірву. Він діє навпаки: штовхає у спину і дивиться, це я точно знаю. 

Чую, що відмикаються двері. Змушую себе сісти та поглянути на гостя — Саша, домоправитель. Радісно усміхається глянувши на мене, в руках таця з ліками. 

— Ви прокинулися, — каже привітно.

— Так. — хрипло відповідаю. — Де Дамір? 

— Ваш чоловік поїхав у справах, але він скоро повернеться. Добре, що я зайшов вчасно: потрібно прийняти ліки. 

— Навіщо? — зі стогоном.

— Лікарі виписали, тож… — він розводить руки поставивши тацю на край ліжка, мовляв, йому наказано, він діє. 

— Гаразд, — доводиться прийняти реальність, впевнена, Саша не відстане допоки не прийму усі ліки.

Не дивлюся, що саме потрапляє у мій організм. Випиваю усе, потім Саша приносить сніданок, а я, виявляється, дуже голодна. Решту дню проводжу у ліжку. Розмовляю з мамою, оминаю при розмові наказ Даміра, аварію і дзвінок Міші. Навпаки, тішусь, що говоримо на різні теми, крім головного. Мама запитує як я, я брешу, що все чудово. 

Коли за вікном темніє, закриваю його. Гарна погода псується, з неба знову ллє, воно сіре, важке, ховається за кронами дерев. Сідаю в кутку. Без книги чи телефона, просто споглядаю як вітер колихає лісові дерева, зриває з них ще подекуди зелене листя. Слідкую за краплями на склі. Такі швидкі, прозорі, красиві, є щось у них цікаве. Але розумію — життя краплі коротке. Ось вона впала на скло, приречена вниз скотитися, і ніколи на гору. Загубилася на фасаді дому і зникла: ніким не помічена, самотня, холодна. Можливо вона б не хотіла бути такою, але життя не дало їй шансу.