Глава 11

На стоянці знаходжу авто чоловіка, сідаю за кермо й швидко виїжджаю на дорогу. Дощ змінився туманом, попри день на дорозі темно, фактично нічого не видно. Їду на інший бік міста, до татка. Пробравшись через затори тішусь гнітючій тиші кладовища. Залишаю машину, крокую повз могили, дивлячись виключно під ноги. В душі не просто хаос, там чорна діра, котра втягнула біль, а тепер діє алогічно, випускає його назад, руйнуючи рештки мого внутрішнього захисту. Стіни падають остаточно, оголюють нервові закінчення, проклавши шлях до червоних дверей мого минулого. Тремчу, проте, зарадити собі нічим не здатна, тож продовжую йти знайомою стежкою. Діставшись могили тата, сідаю на лавку поруч з нею. Дивлюся на зображення, на такі ж риси обличчя, як мої, на губи, очі, ніс… все у мені подібне до нього.  Схлипую, спершу кілька разів, а потім сльозами заливаюся. Біль патрає зсередини. Він вивертає страхи, пронизує холодом потилицю, дряпає душу. Він вміло роздирає легені, щоб дихати не могла, щоб задихалася від кожного вдиху та видиху, немов повітря отруйне. Провокує на крик. Б'є під ребра, нагадуючи, що беззахисна. Здається, що так і помру тут, поруч з татом. Можливо не така вже це й біда… Можливо, так буде краще, адже все рухнуло в одну мить: Іларіон, наміри Даміра, смерть батька, розвал компанії, наші з мамою спроби врятувати й обман мого чоловіка, через якого кинула кохання мого життя. Все зруйноване. Я на руїнах мого життя, дивлюся і не розумію якого біса катує доля лише мене. Що зі мною не так? Що я зробила, щоб попіл минулого крізь пальці пропускати й знати: нічого не зміниться? Кращого не існує! 

— Якби ти знав, що мені доводиться переживати, — схлипую до батька. — Якби знав, що пройшла… 

Витираю сльози. Очі горять від горя, а сльози закінчилися. Тепер спустошено дивлюся на могилу, свіжі квіти, землю, в якій тепер частинка мого життя. Раптом приходить відчуття, що за мною слідкують. Різко озираюся, але кладовище безмовне, тихе, порожнє. Тут лише я та мертві. Холод біжить по спині разом з сирістю. Інстинкт жене геть, просить піти, поки не стемніло остаточно. Встаю, прощаюся з татом, і йду не озираючись. 

В голові порожньо, тільки біль, мій вічний супутник, пульсує у скронях. Дійшовши до авто сідаю за кермо, вмикаю обігрів, розтираю долоні, зрозумівши, що пальці стали неслухняними. Відчуття, що хтось на мене дивиться, нікуди не зникає. Опускаю вікна, уважно розглядаю поле навпроти кладовища, зупинку та порожні тротуари. Нікого. Мабуть, параноя на фоні всіх крутих звісток. 

Виїжджаю на дорогу. Туман став густішим, неприродно сірим. Їду повільно, щоб не накоїти нічого. Вмикаю радіо, аби був ефект, що не сама. Якось хочеться розігнати порожнину душі. Ведуча радісно сповіщає останні новини, а потім розповідає про погоду та туман з дощами, котрі накрили міста України. Наче мало нам було пилу з Сахари, тепер зливи й відсутність видимості на дорогах. 

Доїхавши майже до центру міста помічаю позаду машину. Вона вже досить давно тягнеться за мною слідом. Не обганяє, нікуди не звертає, постійно за мною. Через імлу марку не видно, лише фари. Навіть колір розпізнати не можу. Починаю нервувати. Машина Даміра, раптом його хтось переслідує? 

Пришвидшуюся, вирішую зробити кілька кіл навколо центру. Виїжджаю на міст, вмикається червоне. Зупиняюся. Машина встає позаду. Дзвонить телефон. Швидко шукаю його у сумці. Діставши, з подивом на ім'я дивлюся: подруга з минулого життя. Я порвала з усіма зв'язки, не хотіла, щоб Дамір мав вплив на мене. Обережно відповідаю:

— Так?

— Привіт.

Телефон ледь з рук не випадає. Якраз вмикається зелене. Заледве змушую себе реагувати. Голос належить йому. Голос, який зігрівав, беріг тепло, кохав, пестив ніжністю. Голос, який вночі шепотів лагідні слова. Голос мого колишнього нареченого.

— Привіт, — ледь вичавлюю, тисну газ і їду об'їжджати центр.

Машина позаду звертає на дорогу якою б їхала до дому Даміра. 

— Я знаю, що ти тепер заміжня, — м'яко починає. — Знаю, що ти кинула мене. Але… я не можу, моя мила. Не можу бачити вас на екранах телевізорів і не думати, що він змусив тебе. Шантажував. 

Жар приливає до щік. Нікому не казала, що Дамір зробив усе, аби отримати “Квін Групп” і мене у дружини. Ніхто не знав, що це на три роки. Нікому не відомо нічого, крім того, що все змінилося. 

— Чому так вирішив? — ледь вичавлюю з себе. 

— Я тебе знаю. Твої очі не брешуть, Ніка. 

— Тоді погано знаєш, — кажу. 

Він всміхається. Впевнена, карі очі зараз палахкотять теплом. 

— Навпаки. Не знаю, що там у вас за умови, але я не дурень. Його компанія поглинула твою. Він став тобі чоловіком не просто так.

Стенаю плечима. Навіть я не знаю навіщо я Даміру, що казати про нареченого? 

— Міш, — видихаю, зробивши коло, повертаюся на той самий світлофор. Машини, що їхала позаду, немає Почуваюся трішки краще. — Дамір Безчесний — мій чоловік. Нічого не змінити, не повернути. Ми більше ніхто одне одному. 

Слова даються з болем. Я не хочу, щоб Дамір заподіяв щось Міші. Не хочу, щоб він був у небезпеці через мене, тому, йому краще вірити в те, в що вірять усі — кохання до Даміра. 

— Ти ж нічого не відчуваєш до нього, — відчайдушно.

Рушаю, повертаю на дорогу, що приведе до траси, з якої зʼїду до лісу. 

— Відчуваю. 

— Не правда. Брехня, Ніка, тобі не пасує. 

— Послухай, — пришвидшуюся, коли виїжджаю за місто. Мчу вперед, тішачись, що дорога порожня. — Я закохана у Даміра. Ми пара. У мене інше життя, нове, без тебе. — з болем лунає.

— І без подруг. — додає він.

— Нове, Міша. Воно нове…

Минаю коло в центрі якого заправка. З'їжджаю у потрібному напрямку, як раптом бачу позаду себе авто. Фари дуже схожі на ті, що були у машини, котра вела нещодавно до центру міста. Намагаюся впевнити себе, що це параноя, просто страхи, насправді позаду звичайна машина, яка рухається у тому ж напрямку, що і я. Таких машин сотні. Люди постійно кудись їздять. Але інтуїція кричить про інше. Вона холодом по тілу кидається, то в ноги, то у горлянку, змушуючи забувати, що легеням кисень потрібен.