Глава 10

Година на збори, і я одягнута у чорну сукню з приємної ангори, у високі чоботи та шкіряну куртку. Волосся зібрала високо на маківці, на вухах подарунок на весілля — сережки з діамантами. На руці браслет з тієї ж колекції. Дамір очікує на мене в машині, тож Саша проводжає до авто. Сівши в салон не запитую куди ми, які у нас справи, і навіщо йому я. Умови шлюбу уособлюють нашу спільну присутність на потрібних йому заходах, зустрічах і тому подібне, та й навчилася приймати подібні поїздки як те, чого не оминути, а краще виконати та забути. 

На вулиці огидний, осінній дощ. Небо важке, хмарами низько нависає над головами людей. Відчуття, що от-от і впаде. У повітрі відчувається сирість, а сірість навколо змушує настрій знову впасти до нуля. Навіть попри тепло у машині, веселу пісню, що волає з динаміків. 

Ми приїжджаємо до офісу “Генезису”. Перед весіллям я була тут, якраз стала свідком поведінки Даміра з радою директорів і рештою працівників. Нутром чую, що вони дуже не люблять, коли він приїжджає. Цей чоловік змушує усіх поруч бути в тонусі, напруженими, і готовими до будь-чого. 

Коли вже йдемо коридорами будівлі, і якийсь чоловік біжить поряд та щось активно розповідає Безчесному, не слухаю. Занурююся думками в себе: чи тут Іларіон? Навіщо Дамір притягнув з собою? Як мені витримати роки й потім повернути “Квін Групп”? Що як Дамір не схоче нічого повертати? Він взяв компанію на шляху смерті. Відновивши, чи забажає віддавати?

Дійшовши до конференц-зали повертаюся у реальність. Тут вже повно чоловіків, і три жінки. Всі вітаються з моїм чоловіком, потім зі мною, удаючи радість від зустрічі, хоча я бачу в їх очах страх, бажання якомога швидше закінчити зустріч і не втрапити у немилість короля. Впевнена, і Дамір бачить все це. Мабуть, впивається чужими емоціями. 

Сідає у голові столу, мене саджає поруч. Минає хвилина і входить Іларіон. Не хочу показувати власну паніку усім, особливо Йому. Не хочу бути жертвою, та не вдається опанувати свідомість і тіло. Вдихаю ривками. Руки сховала під столом, голову вниз опускаю, немов стіл має напрочуд цікавий візерунок.  Іларіон ніби не помічає нічого, всміхається усім, сідає поруч з Даміром з іншого боку. Вітається, затримавши увагу на мені, а потім розкладає теки з паперами. 

Хотіла б чути про що йде мова. Хотіла б знати більше про справи “Генезису”, тим паче вся інформація якось згодилася б, проте, все, що чую впродовж розмови між працівниками — шум. Кров пульсує у скронях надто голосно, набатом вистукує. Пропускаю мить, коли Дамір крижаним тоном вичитує когось, і кілька осіб зникає з зали. Потім йдуть усі, залишаємося утрьох: я, Дамір і його замісник. Наступні слова чую мов крізь товщу води:

— Домініка, доручаю тобі працювати з Іларіоном над доцільністю купівлі акцій суднобудівного заводу. Через місяць хочу, щоб надала мені повний звіт про те, чи варто наразі додавати у “Генезис” і це, враховуючи наш видобуток сталі, гірничо-металургійні роботи, та процес будівництва нової компанії для видобутку газових родовищ, а також альтернативних джерел енергії. 

— З Іларіоном? — уточнюю глухо. Все навколо піском осипається. Стіни, якими прикривалася від червоних дверей, стають попелом. 

Безчесний ковзає по мені холодним поглядом.

— Вірно. Мій замісник введе тебе у курс справи. — Дамір до Нього повертається. Він всміхається, Йому подобається наказ мого чоловіка. — Залиш нас. — каже.

Іларіон киває та йде. В конференц-залі западає напружена тиша. Чую власне серцебиття. Гнів випалює зсередини. Він же бачив, що між мною та його заступником щось не те, навіщо змушує працювати з ним? Хотів правду знати,, тож вирішив дістати її лещатами? 

— Навіщо? — напружено запитую.

Дамір відкидається на спинку крісла, блукає по мені очима.

— Ти ж хочеш повернути контроль над “Квін Групп”? Вважай, підготовка. 

— Чому з ним? — видихаю панічно, злісно. 

Безчесний явно забавляється ситуацією.

— Хочу знати як довго брехатимеш. 

Ось воно, клацає у голові ставлячи все шестірні механізму на місце. Так, Безчесний не мучить фізично, та морально точно знає куди натиснути. Бачить більше, ніж каже. Розуміє ж, що буде складно, для мене фактично неможливо. 

Паніка стискає зсередини всі органи. Завмерла, дивлюся в очі чоловіка і не бачу у них нічого. Взагалі. Жодної емоції, навіть бісової грайливості немає, котрою вранці обдаровував. Порожнина, від якої ще гірше. 

Вдихаю. 

— Я не можу. — крізь зуби.

— Назви причину і я скасую своє рішення.

В конференц-залі тиша. У вухах набатом волає моя минула версія, дитяча і зламана, щоб сказала правду, розповіла, що замісник виродок, який обдурив цілий світ, крім мене. Лише я знаю який він, я знаю звідки у нього шрам, я знаю, що гіршого за нього не існує. Але я мовчу. Киплю від гніву, та ні слова не кажу. Дамір же не знає, що не можу. Можливо у його житті все вирішується якось, але у моєму все не так. 

Встаю так різко, що мій стілець падає. Лють випалює кожну частинку душі, рве старі шрами, жбурляє в обличчя біль від якого ламає. Погляд падає на папери, котрі залишилися на столі. Мені хочеться щось зламати, зіпсувати, тож хапаю їх і рву перед спокійним обличчям чоловіка. В ідеальній тиші від якої вуха закладає. Вони осипаються на стіл, підлогу. 

Дамір тільки запитально брови вигинає. Дещо мружиться, окидає поглядом, а потім теж встає. Хочеться миттєво в куток забитися. Мала поруч з ним, нікчемна, надто худа і беззахисна. Щелепа чоловіка стиснута, адамове яблуко загрозливо рухається. 

— Ти ж не маленька дівчинка, принцесо, — загрозливо промовляє. Голос хриплий, низький, вібрацією в мені бринить. 

— Я не буду працювати з Ним! — викарбовую. 

Власник “Генезису” обходить стільчик, відштовхує мій, змушуючи здригнутися від огидного звуку. Зупиняється поряд, достатньо, щоб почала нервувати ще більше. 

— Ти влаштовуєш сцену. — повільно каже.