Глава 9

В спальню влітаю подібно фурії. Єдине, чим Дамір допоміг витіснити попередні емоції відчаю — його нахабна впевненість у власній правоті та знаннях більшого. Це дратує. Вирішив, що покопається у мені й знайде відповіді? Що я не повинна брехати? Ми не пара, попри свідоцтво про шлюб! Ніхто. Чужі. Навіть, якби він був ближчим, навіть, якби між нами не було його примусу до шлюбу, все одно б про Іларіона не розповіла. Ті тихі слова, сказані у повній темряві, лунають у вухах досі. Вони завжди зі мною. Були часи, коли я їх не чула, ігнорувала, та й, навчилася з цим жити. Проте, поділитися ними не можу. Він повернеться. Він прийде по мене знову, приведе у дім, в ту кімнату у підвалі, торкнеться, випатрає душу, образить маму… Він більше ніколи не відпустить мене, якщо хтось дізнається. Тому я мовчатиму до смерті, як він того і бажає. 

Швидко приймаю гарячий душ і лягаю в ліжко. Сон не йде. Хочу спати, очі горять від сліз, але й плакати зараз не здатна. Просто хочу заснути, забути все, викинути з голови. 

Зрозумівши, що все одно нічого не виходить, починаю гортати фото у телефоні. Моє минуле життя, котрим дихала, вміщується у маленький альбом зі спогадами. Там подруги з якими вчилася, з якими потім і час проводила. Там той, кого кохала та кохатиму. Там сонячні дні, де не було місця темряві. Там жива я…

***

Під ранок прокидаюся. За вікном ще сіро, по осінньому безрадісно. Змушую себе встати. Попри поганий сон організм досить бадьорий, більше не засну. Схопивши тонкий халат чорного кольору йду у ванну. Відкриваю двері, завмираю на місці — у душовій Дамір. Прозоре скло абсолютно нічого не приховує, навіть запітнівши від гарячої води. Варто б розвернутися, піти, та я не можу. Заціпеніла, на спину чоловічу під потоками води дивлюся, не здатна піти, не здатна рухатися. Тату вкриває і спину. Красиве, по лінії хребта тягнеться: меч з ефесом прикрашеним камінням, а від нього тягнеться два крила. Їх пір'я чіпляє плечі, немов пестить. Робота виконана так, наче крила і меч справжні. 

Роблю крок назад. Не варто стояти й дивитися на його оголене тіло. Дамір відчуває, що не один, різко обертається. Наказую собі не опускати погляду. Червонію, чи то від нього, чи від жару у ванній кімнаті. Засмагла шкіра чоловіка манить торкнутися. Ідеальне обличчя, ідеальне тіло, міцні м'язи, високий зріст — все у ньому створене з любов'ю.  Він прекрасний. Мабуть, найпрекрасніший чоловік у світі. Зовнішність дарована йому як протилежність до душі. Зовнішність, котра ламає протистояння, змушує коліна тремтіти, а внизу жіночого тіла відчувати жар. Все у Безчесному бринить на твоїй хвилі вібрацій. Тілом, обличчям, поглядами, рухами, навіть запахом він зваблює. Ось так просто, нічого не роблячи. Віє таємницями, небезпекою, силою, впевненістю. Звабою. 

Його краса жорстока. Ти хочеш дивитися, робиш це, але довго не вдається втримувати зелений погляд, адже він надто...гострий. Його чарівна лінивість проникає оманливим туманом в мозок, притлумлює відчуття небезпеки. Отрутою в тіло, в кров, до кісткового мозку, там оселяється. Він жах, що проникає в нічні кошмари, хочеш чи ні. 

Дамір подібний жорстокому королю, який вміє вести за собою цілу країну. Має красиве обличчя, вплив, і здається тим, хто подібно королям, вислухає. Та насправді він дикий, непередбачуваний, злий звір. Небезпечний у власних цінностях. До таких, як Дамір, краще ніколи не наближатися. Та якщо вже так сталося, то триматися на відстані, аби не дати отруті його посмішки та очей, проникнути надто глибоко. 

Від погляду Безчесного тілом мчать сироти, серце гупає у тричі швидше. Відчуваю наближення паніки. Тікати. Потрібно тікати вже. 

Він виходить. Відкриває дверцята скляні, бере рушник, наче планує звернути мою увагу туди, на стегна. Прикривається. Я все ще стою. Все ще не здатна ворухнутися. Очікую, що на мене піде, проте…Дамір йде до раковини під дзеркалом. 

— Можеш приймати душ, — лунає хрипло.

— Добрий ранок. — натомість відповідаю.

Всміхається. Дістає електробритву й поправляє свою легку неголеність доводячи її до ідеалу, як і все у ньому.

— Добрий, — через дзеркало дивиться.

— Я пізніше, — на перші слова відповідаю.

— Було б справедливо дати мені поглянути на тебе.

— Справедливо? 

— Ти увірвалася сюди, принцесо. 

— Я?... 

Хитнувши головою, таки тікаю. Вибираюся з гарячої ванної кімнати й замикаю двері. Шкода, на них замка немає. Серце б'ється птахом, волає щось, тільки слів не розбираю. Відмахуюся, змушую замовкнути. Не потрібно співати дифірамби красі Даміра. Його краса не для мене. Не певна, що вона взагалі для когось. Він приховав власне життя від усіх і видає крихти ЗМІ. Про нього мало що відомо. Навіть фотографій в інтернеті немає, якщо вбити ім'я. Лише сайт “Генезису”, де вказано, що володіє ним Безчесний. Ні сім'ї, ні друзів, нічого, що б вказало на те, який він, з ким був, хто йому близький... Окрім чуток. Звісно ж серед еліти вони ллються з вух у вуха. Дамір Безчесний — жорстокий. Полюбляє грубість у ліжку, володіти, керувати, утискати, принижувати. Дамір Безчесний — маніпулятор, який має вплив на усіх, знає таємниці про усіх, тисне ними, змушує грати так, як йому подобається. У нього багато ворогів, та більшість сидить тихо, боячись протистояти.  Фактично, він той, хто тримає більшість бізнесменів за горлянку, керує тим, чим хоче керувати й бере те, що бажає, як було зі мною. 

Двері відкриваються. З подивом зустрічаюся з зеленими очима та довгими чорними віями. Чоловік застигає на порозі між ванною та спальнею. Вже у чорних штанах, на щастя. Проте, решта тіла доступна до милування. Мої пальці застигли на поясі халата, чи то розв'язувати його мала, чи навпаки, затиснути. Тиша між нами відчутною напругою іскрить. Мовчу я, мовчить і він. Дивиться, з ніг до голови, і навпаки, торкаючись поглядом всюди. В пам'яті спливає як цілував, як губи грубо та вимогливо брали, що хотіли. Намагаюся дихати спокійно, але всі спроби марні. Почуваюся розбитою, розпеченою, наляканою, сердитою. Немов емоції змішалися в один коктейль. Я ненавиджу цей коктейль, він не подобається на смак, тільки іншого немає.