Глава 8

Вечеря напружена. Не певна чи відчуває те ж саме Дамір, а от я на ножах. Жодна страва не лізе у горло, хоч вперто пхаю то одне, то інше, удаючи апетит. В розмові чоловіків участі не беру, лише слухаю. Мова йде про дочірні компанії “Генезису”. Щось про будівництво чогось нового, щось про модернізацію, нових працівників, і договору з Міністерством. Фактично не чую конкретики. Все тіло напружене, перетворилося на суцільний хаос напружених нервів в очікуванні. На Іларіона не дивлюся. Не можу. Поганий стан стає гіршим, коли пробую все ж переступити через себе. Залицяння Ернеста та поява Іларіона житті вибили останні опори під ногами. Немов мало було втратити тата, плакати через шлюб з не коханим, ще й це….

Впродовж вечора Безчесний подекуди слідкує за мною. Він не кращий за Іларіона, тим паче чутки, та й те, що з Ернестом зробив, доводять правдивість кожного слова сказаного потайки, тихо, аби Дамір не почув. Але на нього простіше дивитися. Його руки не чинили зі мною того, що руки татового друга. Він не змушував завмирати все тіло чуючи тихі, обережні кроки. Через нього я не пережила те, що досі тримає у лапах жаху. Він не створював червоних дверей за якими багато болю…

Врешті, змушую себе піти. Перепрошую перед Даміром, на Іларіона не дивлюся, й тікаю з їдальні. Думала витримаю, не змогла. Надто сильні емоції. Через край, від яких не врятуватися, не втекти. 

У спальні замикаюся. Притуляюся до дверей, сповзаю на підлогу й тоді даю волю почуттям. Плачу. Спершу тихо, поволі, тихо виючи від ран всередині. Стискаю сама себе руками, як колись, захитую, дряпаю шкіру. Болить, рве на шматки. Душу кігтями роздирає. Біль, який мав би зникнути. Біль, якого б ніколи не повинна відчувати. Біль, який знищив вщент. Зараз уособлюю його. Є ним. Клубком чорного болю, який оточив звідусіль. 

Іларіон справді був батьковим другом. Він приходив в гості так часто, що можна було порахувати на пальцях дні, коли його не було. Він забирав мене до себе на вихідні, якщо батьки їхали у справах, а це відбувалося часто. Навіщо мати няню, коли є чудовий друг, який заради донечки сімейства Вааль здатен скасувати плани? Він подивиться краще. Йому довіряли. Його любили. Мама досі вважає Іларіона другом, який одного разу просто пішов… Вона не знає, що робив зі мною. 

І не дізнається. 

То що він робить тут, у помічниках Даміра? Прийшов по мене? Знав, що вийду за Даміра, впевнена, і тепер вирішив нагадати?  Я нікому не казала… Ніхто не знає. Він не повинен був повертатися. Не повинен. Проте, Він тут. В будинку, де живу я. Поруч з чоловіком з яким зв'язана на найближчі роки. Дуже близько. 

Стук у двері лякає. Витираю сльози. Змушую себе встати й відчинити. На порозі не той, кого очікувала: не Саша і не Дамір. На порозі Він. Шрам не потворить його, бо я знаю Його душу. Шрам показує лише частинку бруду який носить у собі. Погляд повний оманливої доброти. Іларіон складає руки на грудях. Спирається на одвірки. Постарів за роки, що не бачилися: більше зморшок навколо очей, на чолі, шкіра не така свіжа. Мерзотник. 

Задкую. Кажу собі, що тут нічого не заподіє. Не в домі Даміра. Не наважиться. 

— Навіщо прийшов? — вичавлюю слова. Вони не йдуть, складно дихати, рухати губами. 

— Ти змінилася. Виросла. — всміхається. Шрам викривлюється. Кліпаю, а перед очима його лице у крові. Мої руки його нанесли, як пам'ятку про минуле. — Красива, Домініка. Неймовірно прекрасна. Батько пишався тобою? Впевнений!  Очі, мов небо восени, волосся нагадує молочний шоколад, шкіра блищить здоров'ям. 

Іларіон крок у кімнату робить. Скрикую. Ще крок назад. Дихання швидке, гаряче, рве судини у тілі. Не можу контролювати жах. Хотілося б, але…

— Не підходь, інакше закричу. — ледь чутно вимовляю.

— Вау, у лебідки з'явилися кігтики? — м'яко. Моторошно від того наскільки Його голос ніжний. 

— Просто не підходь. — благально.

Іларіон хмикає, крива посмішка вивертає мої нутрощі назовні. Фізично погано від Його присутності. 

— Я піду. Не потрібно так реагувати. Хотів дізнатися як ти, все ж твої батьки близькі мені. Я і на похованні татка був. З мамою говорив.

— Що? — лепечу. Я його не бачила.

— Так, ти ж їх донька, фактично мені за рідну. — голос серйозний, проте, це найвищий ступінь знущання. 

Кроки змушують його замовкнути. В коридорі з'являється Дамір. Вперше, я радію йому як ніколи. Втягую повітря у себе, набираюся сміливості й замикаю двері у спальню, коли Іларіон виходить до власного директора. Шум у вухах тривожно волає про небезпеку. Чоловіки йдуть та мені не спокійніше. Я боюся. Я знову та мала Ніка, з Його руками на моїх.  У темряві. Самотня. Кинута. Мовчазна. 

Кидаюся у ванну. Все, що запхала у себе на вечері, тікає з організму. Тиск підіймається, тіло слабким стає і ноги не тримають. Після вмиваюся, а тоді падаю в ліжко. Засинаю миттєво. 

***

Наступні дні ніякі, спустошені. Дамір поїхав у справах на деякий час, а я сама у будинку. Перший день проводжу на задньому дворі, тут є басейн, і погода чудова попри осінь, тож вдається поплавати. На другий день вивчаю повністю територію дому і сам дім, зазираючи всюди. На третій виходжу за межі паркану в ліс. Блукаю по килиму встеленим листям, дихаю сирим повітрям, і намагаюся прогнати все з голови. Мені потрібно просто налагодити свій внутрішній стан. Іларіон найсильніше на нього впливає, якби не хотіла це визнавати. Він чудовисько, котре зіпсувало життя. Монстр, якого найбільше боюся. Фокус з “вижити за три роки й впоратися зі шлюбом” змістився. Тепер не Дамір Безчесний найстрашніше чудовисько в моєму оточенні. Принаймні, я сподіваюся. Не варто забувати погляди людей на нього, чи закриті канали, які не вгодили, чи Ернеста у лікарні через удавану масову бійку. Врешті, Безчесного знаю надто мало, щоб поставити його в графу: безпечніше за Іларіона. Та й, коли  помічник — виродок, то керівник буде гіршим.