Глава 7

Після випадку у пабі, через півтора тижня, ми нарешті повертаємося в Україну. Дім Даміра не особливо відрізняється від замку в Австрії. Він не в популярних елітних районах столиці, він розташований у лісовому господарстві, котре належить особисто Безчесному. Красивий, значно красивіший за той, що побудував для нас з мамою батько.  Дорога до нього лежить через лісові дерева, асфальтована. А сам будинок стоїть на величній поляні оточеній парканом. Двоповерховий, величезний, стильний, сучасний. Красива тераса на якій ростуть квіти у білих горщиках. Майданчик перед домом залитий чимось подібним до мармуру. Окремо стоять дерева та декоративні кущі. Тут явно добряче попрацював ландшафтний дизайнер. За домом видніється ще щось, та поки не цікавлюся, що саме. 

Інтер'єр дому подобається. Відрізняється від замку в Австрії, все стильне, сучасне, лаконічне. Білі стіни поєднані з деревом. Увійшовши, опиняєшся в холі, з  якого виходиш у вітальню, вона небувалих розмірів, з вікнами у підлогу. По інший бік знаходиться кухня та їдальня. Далі видніються ще кімнати та дерев'яні сходи наверх. Вже там розміщені спальні, кабінет Даміра, кімната зі спортивним інвентарем та дзеркалами у підлогу. 

Не Безчесний супроводжує чи проводить екскурсію. Насправді це домоправитель мого чоловіка, який слідкує, щоб усе було ідеальною Сам Дамір пересів в інше авто по дорозі додому. 

Краще так. Почуваюся легше, простіше, коли він не поруч. Тим паче досі не відійшла остаточно після Ернеста. Досі не знаю як реагувати на вчинок Даміра. Не знаю як запхати болісні спогади з минулого назад у кімнату з червоними дверима. 

Спальню обрати не дозволено. Домоправитель, на ім'я Саша вказує на мою спальню. Вона поруч зі спальнею Даміра. Тішить, що хоч окрема, буде особистий простір. 

Мої речі з дому батьків вже тут. Їх хтось склав, а всі дрібнички яким колись надавала більше значення, розставлені на білосніжному комоді, стелажі та косметичному столику. Одяг у гардеробній розкладений та розвішаний за кольорами, тканинами й потребою. 

Залишившись сам сідаю на ліжко. Спальня дуже затишна, красива, світла. Вікна в ній також у підлогу, тож відкривається чарівний вигляд на ліс. В кутку створено щось на кшталт місця для відпочинку чи читання: зручна софа з подушками, ковдрою та малим журнальним столиком. Тішить, що ванна кімната теж тут, не потрібно йти кудись. Власне, її й вирішую оглянути. Заходжу, одразу бачу двері навпроти. Ліворуч дві великі раковини. Праворуч ванна, душова кабіна з прозорими стінами. Крокую до дверей. Штовхаю їх й опиняюся у ще одній спальні. Не потрібно багато розуму, щоб допетрати — вона належить Даміру. Не білосніжна, як моя, навпаки, тут переважно чоловічі кольори: графітовий, дерев'яний, білого мало. Посередині ліжко з чорного металу та темно-синьою постільною білизною. Такі ж вікна в підлогу, майже така софа, і журнальний стіл, але на ньому графин і дві склянки. Ще тут є камін, зараз він темний та мовчазний. Помічаю комод темного кольору, на ньому стоять свічники з червоними свічками. 

Інстинкт штовхає перевірити всі двері в спальні та шухляди у комоді. Не знаходжу нічого окрім ідеально складеного одягу. В його гардеробній костюми, сорочки, спортивний одяг — все окремо. 

Повертаюся до себе. Це проблема. Спільна ванна — це дуже велика проблема. Як мені приймати душ, коли він здатен увійти будь-якої миті? Як розслабитися, якщо з острахом дивитимусь на його двері? 

***

Минає день. Встигаю зателефонувати мамі, повідомити, що змусити Даміра до чогось точно не зможу, тож не знаю чим все обернеться. Мама просить не впадати у відчай. Розпитує як Австрія. Пізніше гортаю приховані фото у телефоні. Там не лише я, там тато, там він, мій справжній наречений…. Милуюся карими очима. Такі усміхнені, мої. Ніколи не забуду з яким блиском у них він дивився на мене. Фотографій багато, ми то обіймаємося, то цілуємося, то сміємося, і всюди у різних куточках Європи. Я щаслива. На кожному фото сяю. 

Любов здатна на багато речей, але найсильніша її сила у зціленні. Мало хто надає цьому почуттю значення, мало хто його розуміє. Але коли тебе любить хтось, ти починаєш любити себе. Ти дивишся на себе в дзеркалі й бачиш не забиту дівчину, чия душа сповнена страхів, сумнівів. Ти бачиш відбиток любові твоєї пари. Закохуєшся у нього. Світишся. Живеш цим. Допоки не приходить темрява й не забирає все знову. 

Стук у двері спальні лякає. Лунає голос домоправителя, каже, що вечеря готова, приїхав мій чоловік, і у нас гість. Дякую чоловіку. Потрібно переодягнутися. Нагадую собі план про непомітність, тож обираю графітового кольору кофтинку, котра облягає тіло  підкреслює груди, і штани палацо. Волосся заплітаю в акуратну косу та перекидаю її через плече. Після спускаюся у їдальню. 

Саша зустрічає під сходами. М'яко посміхається, запитує як себе почуваю, наче йому дійсно не байдуже, та проводить до Даміра і його гостя. На порозі на секунду затримуюся. Вдихаю кисень у груди й впевнено крокую до овального столу посеред кімнати. Дамір сидить по один бік, гість по інший. Розумію, що потрібно знову грати, тож впевнено йду до Безчесного. Він бачить мене, ковзає очима й очікує. Що ж, не розчарую. Підходжу ближче, встаю позаду, кладу руки на його плечі, схиляюся, ковзаю губами по скроні. 

— Привіт, — шепочу, — коханий. 

Дамір ні краплі не дивується. Гра для нього справжнє життя. Кладе свої пальці на мої, легко стискає.

— Домініка, моя душа. — співом лунає хриплий голос. Вабить, манить, мов темрява лісова. 

Встає, відсуває стілець для мене поруч із собою, допомагає сісти. Після сідає сам і тільки тепер представляє гостю. Не одразу дивлюся на чоловіка по інший бік столу. Повільно підіймаю на нього погляд, ковзаю по обличчю, рисах, надто знайомих, щоб не впізнати, і відчуваю, що провалююся у безодню.  Ці риси мені ніколи не забути, вони відбилися у пам'яті подібно кадрам з минулого. Ці очі, такі добрі й теплі наче, ніколи не забути. І шрам на щоці який я залишила в далекому минулому. Кривий потворний, було багато крові…