Глава 6

Частину ночі я перебуваю у власних кошмарах. Свідомість на межі реальності та сну. Минуле руками Ернеста вибило двері у зачинену кімнату. Червоні двері, у крові, з криками повними болю за ними. Я перед ними стою. Не здатна рухатися. Не можу втекти, щоб позаду залишити. Заціпеніла, самотня, поламана, випатрана, нещасна… Його слова постійно у голові. Він нагадує — все залишиться у таємниці. Я ніколи не наважуся розповісти. Ніколи не зізнаюся нікому, навіть мамі. Це мій гріх. Я його спровокувала. Я змусила… Так він казав, коли стискав зап'ястя шкіряними ременями, коли….

Не можна думати навіть про це. Він повернеться. Якщо хтось дізнається, він прийде знову, і повториться усе. Так він казав. Обіцяв. Погрожував. Не згадувати. Ніколи. Не думати. Не намагатися натякнути. Інакше він образить маму і тата. Інакше я назавжди буду належати Йому… 

Різко розплющую очі. Не одразу розумію, що за кімната. Лише потім до свідомості добігають минулі події — я заміжня, в Австрії вже місяць, а це моя спальня. Сідаю. Тут темно, навіть камін — темний портал без вуглинки чи іскорки. Зітхаю, звівавши ноги з ліжка торкаюся ступнями м'якого килима.  Лунає скрип підлоги. Ціпенію. Пальцями за ковдру хапаюся, стискаю тканину. Дихання стає тихим, ледь чутним. Проклясти б того Ернеста, гадала, майже вибралася з темряви, куди Він мене запхав. Я помилилася. І тепер мені знову страшно. Дуже. Тепер я там, у тій кімнаті в Його будинку. В темряві, холоді, з очікуванням неминучого. 

Сиджу рівно, не видаю ані звуку, поки тінь не виринає прямо поруч зі мною. Скрикую від страху, встаю, втративши дезорієнтацію. Хтось хапає за пальці, до себе притягує. Врізаюся у могутні груди. Тільки хочу показати обурення лунає голос Даміра:

— Спокійно.

Наказ, не інакше. Сухий голос пасує парфуму змішаному з терпкістю, димом цигарок, і дивною сумішшю свіжого осіннього повітря. 

— Пусти. — шепочу.

Дамір одразу забирає руки. Кудись зникає, за мить на стінах спалахують нічні бра. Чоловік завмирає між мною і каміном. Високий, красивий, звабливий. Дивишся на нього і легко забути все те, що темрявою за ним в'ється. Втілення грації, холоду, суворості, жорсткості й бажання. Йому пасує усе: ця кімната, сорочка, яку вже розстібнув, тату, запах, вогонь, лід, ніч, ранок, день. Там де він усе стає ідеальним. 

— Злякав? — питання сповнене цікавості. Дамір голову на бік схиляє. На мене дивиться, в очі, щоб не могла збрехати, відвести погляд, уникнути відповіді. Без шансів на ігнорування. 

— Ні. — брешу. 

Не вірить. Вигинає брови, робить крок до шафи й знімає сорочку. 

— Що ти робиш? — голос зривається.

— Роздягаюся.

— Навіщо? 

— Буду спати. — відповіді короткі, чіткі. 

— Тут? 

Кладе сорочку у шафу. До мене повертається.

— Тут.

— Ти не можеш…. я…це моє ліжко.

— Невже? — кутики губи в ледь помітній насмішці вигинаються. 

— Так, моя спальня.

Безчесний на мене йде. Зупиняється на відстані витягнутої руки. 

— Тоді мені пощастило, що ти — моя дружина. 

Задкую, впираюся у ліжко ногами. Не хочу сідати, й так доводиться голову задирати, щоб на нього дивитися. 

— Не певна.

— Я теж, але поки шляху назад немає. — розводить руками.

Хмурюся.

— Ти теж? Це ж ти змусив вийти за тебе! — страхом харчується гнів. Гнівом харчуюся я. Це єдиний варіант, щоб випхати з голови спогад про Нього. Перемкнутися на зараз. 

— Я. 

— То як це ти не певен?

— Резонанс? — хмикає.

Хмурюся. Лють і злість на його вигадки беруть верх, перемагають. На нього йду, зупиняюся за крок. Ціджу крізь зуби:

— Ти не будеш тут спати.

Він нахиляється. Необачно вдихаю чоловічий аромат, ковзаю по міцних м'язах у тату. Уникати довго не вдається.

— Помиляєшся, принцесо. 

— Але ти не спиш з тими, — повільно лепечу, — хто тебе не хоче.

Дамір широко всміхається.

— Я не планував спати з тобою, Ніка. Я планував лягти спати на ліжку. Тому,  — наближає своє обличчя до мого ще більше, — добраніч. 

Безчесний проходиться по кімнаті, вимикає світло, і дійсно лягає в ліжко під ковдру. Повертаюся до нього. У темряві не видно нічого, та знання, де він….напружує. Навіщо це робить? Він же бачив, що мене зламало щось, певна. Такі як він помічають усе. То для чого прийшов й злить? Невже не можна було дати спокій? 

***

Ранок починається з болю. Ниє кожна кісточка, попри те, що лежу на м'якому матраці. Усвідомлення повільно ковзає тілом. Засинала на підлозі, поки Дамір байдуже спав на ліжку, я не змогла себе змусити лягти поруч. Тому взяла ковдру, подушку і лягла неподалік від  каміна. Тож дивно прокидатися не на підлозі. В спальні нікого, це тішить. Не хочу навіть замислюватися чому опинилася на ліжку. Не хочу думати, що його руки торкалися мене. Дамір не обдурить грайливою поведінкою, натяками, сперечаннями та палкими поглядами. Я бачила його справжнього. Бачила, коли йшла поруч коридорами офісу “Генезис”. Працівники не дивилися в його очі. Рада директорів пригнічено очікувала вердикту, коли сповістили про падіння вартості на якийсь товар. Ті чоловіки боялися його. В очах читався страх. Справжній, первісний, я такий впізнаю будь-де, бо сама відчувала подібне. Але це не означає, що не користуватимусь умовно м'якшим ставленням Даміра до мене. Буду дурепою, якщо впущу можливість завоювати місце поруч на ці кляті три роки. Можливо у мене навіть вийде отримати право голосу на щось. Врешті, я пожертвувала власним щастям через його пропозицію. Дамір знав, що ні я, ні мама не відмовимо. Знав, що “Квін Групп” для мене дорожче за усе, бо це батьків спадок. Він знав, коли прийти, щоб взяти те, чого бажає.

Змусивши себе сповзти з ліжка замикаюся у ванній кімнаті. В дзеркалі на мене дивиться дівчина з невимовно широкими сірими очима. Порожніми. Схожими на відбиття осіннього неба у воді. Вогонь, який помітив Дамір, належав не мені. То був вогник мого справжнього нареченого. Він один вмів проганяти страхи. Його дотики зцілювали. Його поцілунки були солодкими, теплими, ніжними. Він був іншим… Він кохав мене, а я його. Ніколи не забуду, коли сповістила, що між нами усе. Ті карі очі повні болю й…розуміння. Він знав, що я пожертвувала ним заради компанії. Знав, і все одно сказав, що кохатиме.