Глава 5

Інтерв'ю проходить в іншому містечку. Безчесний лише у дорозі каже, що після ми зайдемо в клуб, де в нього зустріч. Якою повинна бути зустріч у власника величезної компанії  вирішую не думати. Більше турбуюся як пережити годину запитань від журналістки. Впевнена, рот буде боліти від спроб щиро усміхатися. 

Студія, в яку ми приходимо, виглядає звично. Сірі стіни, подекуди неонові смуги, котрі додають сучасності. Нас зустрічають зручні диванчики, столик з водою та, смачними на вигляд, тістечками. Крокую поруч з Даміром. Доводиться тримати його за руку, щоб точно справити враження закоханої жінки. Він у чорній сорочці та штанах, я ж навпаки одягнула білосніжний топ, класичні широкі штани, та піджак, який ховає гострі плечі. Зачіска висока, а макіяж у максимально стриманих тонах. Високі підбори не допомагають зрівнятися з Безчесним у зрості, все одно змушена при кожному погляді задирати голову. 

Нас зустрічають працівники студії, й власне та, хто братиме інтерв'ю. Одразу помічаю що її очі готові поглинути Даміра. Зголодніло оглядає чоловіка з ніг до голови, хіба не облизується. Непомітно хмикаю. Штовхнула б його у спину зі словами — бери. 

Першу годину нас розпитують як ми познайомилися, чому вирішили одружитися й про наші ніжності у побуті. Загалом відповідає Дамір, я підтверджую, або ділюся короткими реченнями, які доповнюють його історію. Вигадану, брехливу, як і наш шлюб та кохання. 

А потім починаються питання неприємні.

— “Квін Групп” тепер належить “Генезису”, як ви до цього ставитеся? Погодьтеся, компанія вашої сім'ї почала переживати гірші часи. — журналістка в очі дивиться, шукає правду, якої не знайде.

— Чудово, що у мене був Дамір, — всміхаюся щиро. — Ми планували одружитися до проблем з бізнесом моєї сім'ї, але він як справжній чоловік вирішив не лише мене потішити собою, а й моїх батьків та чисельних працівників.

— Отже, Даміра можна назвати рятівником маленьких компаній? — усміхається жінка. 

Дамір широко посміхається. Тримає мене за руку, гладить пальцем шкіру провокуючи сироти. Намагаюся ігнорувати їх, проте марно, емоції сильні, тривожні, темні. Їх не проігнорувати. 

— Так, можна.

— Дамір, — жінка на чоловіка погляд спрямовує, — скажіть, вас не обтяжує проблемний бізнес дружини? 

Він ледь помітно схиляється до мене.

— Ні. Домініка — моя жінка. В ній не обтяжує нічого.

— Вам так пощастило, — журналістка тепер із заздрістю оглядає мене. Впевнена, шукає, що ж такого у мені, чого немає у ній. 

Ми говоримо ще деякий час, а потім нарешті, інтерв'ю закінчується. Прощаємося зі студією, Дамір обіцяє розповсюдити нашу розмову всюди, вставляє влучні, короткі компліменти змушуючи людей боятися та бажати його, а потім ми їдемо у клуб на зустріч. 

***

Не знаю чого очікувала, та клуб звичайний. Навіть швидше бар, просто елітний. На вході нас зустрічає працівник, Дамір каже, що на нього очікують, тож нас проводять до потрібного столику. Вітаюся з незнайомцем, до якого прийшов Безчесний і згодом йду,  щоб не заважати. Прямую на бар. Людей тут море, деякі танцюють, деякі п'ють, дехто спілкується, але у кожному видно, що вони з еліти. Я зростала в такому суспільстві, легко розпізнати їх. Не в одязі справа, в очах, там впевненість якої не знайдеш у людей з порожніми кишенями. 

Бармен подає коктейль. Замовила на його вибір, тепер з цікавістю смакую. На язиці одразу з'являється солодкий присмак маракуї, потім відчувається апельсин й манго. Не звертаю ні на кого увагу, куштую напій поринувши в думки. Загалом їх не багато, а ті, що є, про клятого Даміра. Чому не приходив вночі у спальню? Де був? Навіщо йому і справді наша компанія, вона ж помирає? Який сенс шантажувати маму знищити останні плоди праці тата, заради “Квін Групп”, котра тоне? Не логічно. Що він витягне з неї? Що станеться з нею за три роки? Навіщо йому ідеальна дружина? Дамір міг взяти на цю роль ту, котра буде ідеальною справді, яка хотітиме йому вгодити. А він примусив мене… Забрав все. Вирвав з мрій, того життя, що мала. 

— Привіт. 

Чоловічий голос змушує здригнутися від несподіванки. Повільно повертаю голову на звук. Це досить посередній чоловік, з темними очима, кількома зайвими кілограмами, неголений, але який має гроші аби вважати себе найкращим. 

— Привіт, — буркаю непривітно.

— Ти наче сонце посеред темряви. — усміхається. Простягає руку явно фліртуючи. — Ернест. 

Хитаю головою. Можна прикинутися, що не знаю англійської. Можна одразу послати. А можна… Озираюся на Даміра за столиком. Він про щось говорить зі своїм знайомим. 

— Ніка, — усміхаюся, тисну руку.

— Що ти тут робиш сама? 

— Відпочиваю. — демонструю коктейль.

— Невже у такої краси немає охорони? Чоловіка? Хлопця? 

Хмикаю.

— Ні. — коротко відрізаю.

— То ти вільна? — затримує подих Ернест.

— Абсолютно.

Внутрішня зловтіха волає про небезпеку, попереджає, що я молодець, але за це точно доведеться відповісти. Відмахуюся. Нехай все йде до біса. Бути тут — не мій вибір. Якби я справді могла визначити власну долю, то зараз ніжилася б обіймами чоловіка якого дійсно кохала. 

— Тоді, — чоловік підсувається ближче. Рука лягає на мою спину. Тканина піджака не пропустила б дотик, але я його зняла. Топ же пропускає усе. — Пропоную продовжити десь за межами пабу. Що скажеш? 

Знову озираюся. Непомітно для Ернеста. Дамір не звертає уваги, навіть не дивиться в мій бік. Що ж…

— Згодна.

Кидаю гроші за напій, але Ернест пхає їх мені й сам платить. Ми крокуємо на вихід. Я не планую з ним нічого, і йти далеко теж, врешті, це було б дивно. Та подратувати Даміра? Я лише за. Хотів вогонь? Нехай отримує! 

На дворі ми звертаємо праворуч. Неподалік припаркований автомобіль Ернеста. Не встигаємо дійти до нього чоловік притискає до себе надто тісно. Впираюся у нього, натягнуто всміхаюся.

— Не настільки близько знайомі, — видихаю.