Глава 4

Дамір не розраховує, що моя голова — океан з лавою, котра бурлить у воді. Відштовхую його. Він прудкіший, ніж очікую, лечу на підлогу з ним.Опиняюся зверху, впираюся у чоловічі груди намагаючись встати. Марно, міцні руки за талію тримають, притискають до власного тіла. Відчуваю його бажання. Відчуваю жар. Палахкотить агресією, насмішкою. Вмить перевертає нас обох, опиняється зверху. Сміх рветься з грудей, звабливими нотками бринить поміж нами. Затамовую подих. Перегнула палицю. Але й він перегнув. Якби тоді, в першу шлюбну ніч взяв те, що мав, а не сказав, що не спить з тими, хто його не бажає, я б прийняла те, що мушу. Та тепер,  не можу. Не хочу. Не буду. 

В очі чоловічі дивлюся. Зелені, подібні до всіх відтінків зелені у лісі, де розмаїття надто різнобарвне, чарівне. Цим він й притлумлює відчуття інших людей. Глянувши в очі можеш побачити там спокій зелених кольорів, та насправді за ними ховається дещо інше, дещо страшніше, те, що пробуджує він, коли сам того бажає — жах й підлещування, аби не постраждати. 

— Забула, що ідеальні дружини відповідають на поцілунки? — голос мелодією болю й зваби лягає на мої губи. 

— Проблемні ідеальні дружини діють інакше, — видихаю.

Дамір перевертає нас, притискає тілом до підлоги. Руки ставить по обидва боки від голови, щоб його вага не розчавила. Облизує свої чуттєві губи, всміхається. 

— Заплуталася, не здається? Ідеальність точно не твоя найкраща риса, ти постійно демонструєш, що вогонь її випалює. 

— Що ти там казав про порочний хаос? — бурмочу, намагаючись глибоко не вдихати.

Аромат чоловіка надто сильний. Не хочу, хоч і знаю, що вже пахну ним, наче мічена. 

— Ідеальність, принцесо. Та, якою ти не володієш, — насмішкувато додає. — Вважатимемо, отримала урок.

Безчесний встає. В нього виходить граційно та красиво, наче він супергерой. Сідаю, віддихуюся, втягуючи носом терпкий, але звабливий парфум. 

— Який урок? — кидаю роздратовано. 

— Я реагуватиму на твої провокації, принцесо, — пояснює. — Завжди. — піддіває підборіддя пальцем. — Кожного проклятого разу, зрозуміла? 

— Зрозуміла, — хрипло відрізаю. 

— Доброї ночі.

Йде, кидає саму. З полегшенням видихаю. Знаходитися поруч з цим чоловіком довше, ніж кілька годин, вже випробовування для мене, а тут ще й поцілунок. Витираю губи долонею. Яким би гарячим Дамір не був, я не хочу мати з ним нічого спільного. Наш шлюб — його розрахунок, вигода чи що там він отримає. Він прийшов й погрозами змусив вийти, поглинув компанію, котрій й так складно триматися на плаву, а тепер ще й грає у дурні ігри. 

Я знаю — вони лише здаються такими. Поки на Даміра дивишся забуваєш який він справді небезпечний. Забуваєш, що цей чоловік закриває роти всім, кого вважає непотребом, загрозою чи щось на кшталт. Змушує боятися. Викликає тремтіння колінок у всіх: чоловіків та жінок. Він грубий мужлай. Покидьок. А я тут в ігри зібралася грати. Дурепа… 

Ідеальна дружина не та, котра роздягається й провокує неслухняністю. Ідеальна — та, яку він не помічає. І план же був таким — залишатися непомітною. Червона сукня на святі, де всі у білому, явно була повним провалом. Все через мою емоційність. Варто навчитися діяти холодно. 

Підсуваюся до каміна. Підтягую ноги до себе й витираю непрохані сльози жалю. Який у них сенс? Допоможуть? Врятують? Щось змінять? Ні! Але вони цівками біжать по щоках не залишаючи іншого вибору. Вони пропонують полегшити внутрішній біль, страхи, і я піддаюся. Плачу, спостерігаючи за вогнем. Він теж не має свободи дій, як я. Йому доводиться бути обмеженим розмірами каміна та дровами, які хтось підкине. Полум'я не здатне спалити щось, якщо хтось інший не підтримає, не збільшить розміри, не додасть бензину для смертельного удару. Я — полум'я. Обмежена кількістю дров, розміром значущості, чужими рішеннями. 

***

Тиждень в Австрії не йде мені на користь. Декілька разів Дамір змушує відвідати з ним якісь заходи, де цього разу я дію виключно за етикетом, доводячи, що з роллю я таки визначилася. Потім минає ще два. Погода псується, літо остаточно залишає це містечко позаду, радіючи, що нарешті можна виливати тонни води з темного неба на землю. Настрій й так нікудишній, але через постійну сірість, стає гіршим. Зустрічі та різні заходи дратують. Я не хочу на жодний з них. Не хочу удавати милу дівчинку, котра слухає свого чоловіка. Не хочу бути тією, про чию появу шепочуться, й розказують, як мені пощастило. Минуло мало часу, попереду так і залишається довгих три обов'язкових роки, і тепер я не певна, що впораюся… Дамір робить все, щоб вивести з удаваного спокою. Поглядами, поведінкою, дотиками, поки не можу змусити прибрати руки, бо ми на людях. Він випробовує кожну нервову нещасну клітину. Я знаю, що шукає — той вогонь, про який говорив. Та він погано знає мене. Краще тому вогню тліти, а мені залишатися залежною від його рішень, інакше полетить все, постраждає моя сім'я, мій бізнес. Звісно, з Даміром нічого не станеться, йому нічого боятися, а от мене лякає власна поведінка, котру ледь тримаю в руках. 

Одного дня вирішую, що потрібна йога для внутрішнього спокою. Дворецький допомагає, тож за кілька годин у спальні вже грає музика, є килимок для виконання асан. Вмикаю плейлист з ютубу та роблю найпростіші вправи. Із заплющеними очима, щоб не бачити ліжко, яке поки не доводиться ділити з законним чоловіком. Кожної клятої ночі очікую, що прийде. Кожної. Він не перетинає межу, але це не означає, що мій сон спокійний. Не означає, що я взагалі можу спати. 

Мелодія ніжними акордами лине по кімнаті. Схиляюся вниз, обіймаю ноги руками й застигаю у такій позі на хвилину. Потім сідаю у позу лотоса, глибоко дихаю, намагаючись вгамувати емоції. Вдих-видих. Повторюю. Ще раз і ще, поки не заспокоюю серце після думок про ліжко. Приймаю позу досить просту на вигляд, але складну у виконанні: праву ногу згинаю, ліву витягую назад утворюючи напівшпагат, її згинаю, руки закидаю назад  та тримаюся за власну стопу. М'язи тягнуться, злегка горять, проте, приємно відчувати цей фізичний біль. Він легкий, його контролюю тільки я, та й дозованість виключно лежить на мені. Мабуть, його — єдине, що наразі здатна контролювати.