Глава 3

Гості вже наповнили дім. Я переміряла усі сукні, кожна з них прекрасна й сидить ідеально на моїй фігурі. Кожна підкреслює груди, вигин стегон й тонку талію. Кожна підсвічує мою шкіру й дає шоколадному волоссю виглядати яскравіше. Але я не хочу одягати жодну з них. Дамір кинув ними у мене, як собаці кидають кістку, бо знають, що ті на прив'язі не здатні знайти її самостійно. Саме тому обираю криваво-червону сукню, яку взяла з собою. Вона провокативна. Дуже. Її ліф підкреслює груди, корсет вимальовує звабливий силует, а спідниця з тканини, котра обтікає мої стегна та ноги подібно воді. 

Знаю, що Дамір вже у залі для прийому, я повинна з'явитися пізніше.  Не поспішаю, поправляю ідеальні локони та макіяж. Взуваю чорні підбори, до них така ж сумочка, й крокую до сходів. Проходжу частину першого поверху, тут подекуди теж трапляються гості, та я ігнорую усіх. Заходжу у зал. Лунає класична музика у сучасній обробці. Всі у білому. Лише офіціанти у чорному. 

Всміхаюся, коли натовп розступається переді мною, утворюючи дорогу до мого чоловіка. Дамір стоїть в середині зали, в руках келих, білий дуже пасує його зовнішності. Колір ніжно й м'яко відтіняє звабливу шкіру, яку пестило сонце, підкреслює чорноту волосся, вій, брів…  Він подібний янголу, який прийшов карати світ.

Спершу Дамір не бачить, але потім чоловік поруч торкається його плеча, Безчесний повертається до мене. Завмирає, не донісши келих до рота. А я роблю перший крок. На моїх червоних губах виграє посмішка дарована лише йому. Наближаюся до нього слухаючи шепіт жінок й чоловіків. Тримаю спину ідеально рівно, кожний крок вивірений, правильний, щоб моя хода викликала резонанс. Дійшовши до Даміра, зупиняюся. Очікую побачити гнів, чисту лють, та він ідеально вправляється з емоціями. Навпаки, зелень в очах спалахує жаром. Чоловік вклоняється мені, бере за руку й цілує ніжну шкіру. 

— Принцесо, — грудний голос гарячим потоком у свідомість пробирається. — Ти перевершила усі мої очікування. 

— Я на це розраховувала. — чітко вимовляю. 

Посмішка, яку дарує, пронизує блискавкою. Ледь не осідаю хмарою червоного на підлогу, та вчасно кричу подумки сама на себе. Стояти рівно! Кремінь я чи ні?!  Вирішила доводити ідеальність дружини до порочного хаосу, то потрібно вести до кінця. Неважливо, що там чекає, адже я в будь-якому випадку програла. Принаймні на найближчі три роки. 

Шум за спиною посилюється. Гості дивуються. Господарка свята, якою постаю перед ними, не дотрималася дрескоду. 

Дамір вирівнюється. Його могутня постать нависає наді мною тінню. Важка, страшна, від якої холод мчить тілом. Тримаю підборіддя гордо задертим. В очі зелені дивлюся, чудово розумуючи, що може бути потім, за замкненими дверима. 

— Пані та панове, — широка усмішка звабливо виграє на чуттєвих губах Безчесного. Він обводить усіх очима, мене ж бере за руку та встає так, щоб ми опинилися плече до плеча. — Моя чудова дружина — Домініка Безчесна. 

Гості аплодують. Вивчаю їх. Чоловіки пожирають очима мене, жінки — Даміра. Навіть смішно. Вони знають, який він? Кожна з них готова прямо тут відштовхнути його нахабну дружину й зняти з нього одяг. Вони навіть не приховують хіть. Чоловіки ж побоюються реакції Даміра, тому мене лапають очима поки він не помічає. Принаймні я вважала, що не помічає, адже чоловік схиляється до мого вуха. Губи торкаються шкіри за ним, провокуючи тремтіння.  

— Ідеальна порочна дружина. Тобі не сподобалися сукні? В них ти була б непомітною.

— Не сподобалися, — намагаюся, щоб голос був рівним, спокійним, чи хоча б схожим на тон Даміра. 

— Хм, — гуркоче, вирівнюється, й кладе руку на мою талію. — Можливо так краще…

Чоловік куштує шампанське, повз нас проходить офіціант, тож і мені бере. Одразу випиваю весь келих. Він не коментує поведінку, просто змінює в руці порожній на повний. Далі починається пекло: до нас підходять усі по черзі. З усіма мене знайомлять. Навіть не намагаюся запам'ятати імена, статуси й зовнішність. Мені байдуже, чесно кажучи. Брати участь у справах “Генезису” я не буду, — хто мене туди пустить, — попереду три роки очікування, аж тоді зможу повернутися у сімейний бізнес та керувати “Квін Групп”. Навряд Дамір дозволить мені забирати його партнерів у майбутньому, тож чемно усміхаюся активніше реагуючи на гарячу долоню власного чоловіка, аніж на людей. 

В якусь мить мозок каже, що взагалі-то логічним було б таки ближче знайомитися з цими  людьми, можливо таки потім вони б згодилися, тому вириваюся з хватки Даміра та починаю крокувати приміщенням. До мене вони підходять самі. На щастя нагадують імена, справи, тож граю роль не просто ідеальної дружини, а чарівної жінки, якій цікаво слухати якісь дурнуваті розповіді подекуди на поганій англійській. Так минає вечір. За північ прибувають люди, котрі танцюють для гостей. Мушу сказати, що їх танці не менш провокативні, аніж моя сукня. Мені відверто набридає.  Поки усі зайняті захопливим дійством, а самого Даміра оточили жінки та чоловіки, — котрі наперебій потребують уваги, навіть якщо бояться, — я прямую до спальні. 

В кімнаті вже хтось розпалив камін, світла не вмикаю, достатньо того, що дає вогонь. Знімаю сукню, змиваю макіяж та сідаю перед полум'ям. Звук заспокоює, вгамовує всі емоції й дарує хоч трішки мирної тиші в голові. Занурююся у відчуття безмежності,  не одразу чую кроки позаду. Обертаюся. Дамір зупиняється надто близько. Стоїть рівно, нависає, явно бажаючи притиснути до землі різницею між нами не лише у зрості, а й у статусах. Нахабно задираю голову й дивлюся в очі. Обличчя погано видно через тіні, та я все одно знаходжу в собі сили не відводити погляду. 

— Форд казав: жінка — це не тільки вагон задоволень, — низький голос звабливою мелодією ллється по спальні, — а й три, а той чотири тонни проблем. 

Відповідаю не одразу. Намагаюся не показувати справжніх емоцій. Чесно кажучи очікую, що буде далі: каратиме за червону сукню? Битиме? Як Дамір Безчесний поводитиметься після такого плювка в обличчя? Чутки про його жорсткість правдиві, безсумнівно. Проте, наскільки вони описують його?