Глава 2

Маленьке містечко в Австрії, де нас зустрічає дім схожий на палац —  місце нашого відпочинку. Швидше за все цей дім справді палац, або був ним колись. Старовинний, абсолютно відповідний уявленням про те, якими вони повинні бути саме тут. Це мій перший візит до Австрії, до цього я завжди обирала відпочинок десь там, де є море чи океан, де сонце та пісок, пальми, коктейлі й гарячі ночі. 

Дамір заводить у цей палац. Прямо на вході нас зустрічає дворецький, який проводить у спільну спальню. Намагаюся не показувати, що не подобається сумісне проживання з чоловіком, ми ж щаслива, вже одружена, пара. Навряд нам потрібні чутки, що наречена попросила окрему спальню, враховуючи мою роль. 

Спальня дуже красива. Ліжко величезне. Між ним та вікном стоїть дерев'яна шафа з вигнутими ніжками. Вікно завішане тюлями у мілкий візерунок, за ними двері на власний величезний балкон. В ногах ліжка — софа, під якою встелений килим. З іншого боку дерев'яний комод, який більше нагадує скриню. Перед самим же ліжком великий камін в якому вже горить вогонь. 

Дворецький залишає нас, через кілька хвилин у двері стукають працівники з нашими валізами. 

Дамір  швидко дістає свій одяг й розвішує у шафі, поки я удаю, що нічого не бачу, завмерши перед каміном. Напруга у повітрі іскрить, краще б так від вогню палало, але це між нами. Змішані почуття відчуваю до власного чоловіка. Яскраві, дивні, сповненні бажання тікати й, вмовлянь до себе  залишатися стояти рівно. Вкотре нагадую, що це не назавжди. Всього лише три роки. Рідкі зустрічі, коли потрібно буде грати щасливу Домініку Безчесну. Іноді інтерв'ю, іноді ще щось. В іншому Дамір не повинен бути зі мною поруч постійно. Врешті, у нього ж повно справ, потрібно керувати “Генезисом”. Навряд легко вправлятися холдингом, який має безліч дочірніх компаній. Звісно, він має помічників, радників й таке інше, але ж все одно — Дамір головний директор. Втім, це не змінить того, що буде з компанією тата — Безчесний не планує її рятувати, адже вона на порозі розвалу, навпаки ж, хоче дістати те, що можна. Хоча, який сенс у цьому, я не розумію. 

Пізно про це думати. Є ми, є наш шлюб, а все минуле вже у минулому. Там тато, мій колишній наречений, мої друзі, моє життя та статус улюбленої донечки. Тепер ціль — протриматися три роки після того, як король зробив хід, й не дати йому обіграти мене і маму. Надіюся, після умовлених років, “Квін Групп” повернеться у наші руки й ми зможемо відновити компанію. 

Повільно озираюся. Дамір стоїть до мене боком. Поправляє запонки на рукавах. Зітхаю. Чоловік неперевершено красивий, чого варті тільки очі та м'язи, а ще зріст… Якби він не був таким моторошним, з ним поруч було б комфортно будь-якій жінці. Проходжуся поглядом по профілю: гострі вилиці, рівний ніс, легка неголеність яка тільки додає шарму. Безчесний відчуває, що дивлюся, повертає голову до мене. Різко відвертаюся удаючи, що камін цікавить більше. 

— У нас сьогодні перерва. Я їду на зустріч, ти можеш відпочити, — звабливий голос ллється за спиною надто мелодійно, так неправильно, щоб такий, як він мав, таку тональність. — Завтра свято для наших друзів тут. Дрескод — білий колір одягу. 

— У мене немає з собою білої сукні. — змушую себе таки повернутися до нього.

Дамір в очі дивиться. Зелений ковзає по мені, наче розпечена лава.

— Тоді вигадай щось.

Чоловік йде. Видихаю. Тільки зараз дозволяю собі розслабитися. Йду до ліжка, падаю на нього бажаючи, щоб все повернулося назад. Заплющивши очі пригадую нареченого, якому не судилося стати чоловіком. Ми були закохані, не поспішали, вірила, що попереду ще стільки класних днів… Де тепер все це? Кануло у небуття. Не варто саму себе картати, не моя вина у тому, де я зараз. І не матері. Навіть не батька…просто так склалися обставини. Життя поставило підніжку “Квін Групп” і сімейству Вааль. Компанія почала помирати, а з її згасанням помер і тато. 

— Вигадай щось, — бурмочу під ніс. — Покидьок, — фиркаю. 

Сідаю. Шмигаю носом й витираю скупу сльозу. Розпачливо заламувати руки не допоможе. Я не нещасна діва у біді, яку потрібно рятувати. Тобто, я у біді, але рятівників на горизонті не видно, тому — я кремінь, я пластилін. 

Виходжу зі спальні та йду шукати когось з обслуги або дворецького. Щастить, чоловік очікує неподалік від кухні й перемовляється з жінкою у чорній аскетичній сукні. Вона мене бачить й одразу зникає. Дворецький привітно дивиться.

— Чим можу вам допомогти? — англійською запитує.

— Мені потрібне авто. — намагаюся теж лунати ввічливо.

— На жаль, — чоловік складає чинно руки. — Ваш чоловік поїхав й забрав автомобіль. Більше тут немає транспорту.

Зітхаю.

— Погано. Мені потрібно до найближчого міста. 

— Хіба автобусом, місис. 

Автобусом. Я ніколи не їздила автобусом, українським чи австрійським, байдуже. Удаю, що це не проблема.

— Де зупинка? 

Дворецький пояснює як пройти до неї, і я одразу йду за сумочкою. Кошти Даміра не потрібні, на щастя, маю свої. Не так багато, як хотілося б незалежній, але… знову ж таки, байдуже! Накинувши на плечі піджак молочного кольору виходжу за межі палацу. Смішно, аж до гіркоти у роті. Дамір, який полюбляє у всьому порядок, не здатний забезпечити дружину транспортом. 

Крокую узбіччям розглядаючи прекрасні дерева висаджені обабіч асфальтованої дороги. Осінь вже на порозі, ще не настала за календарем, але тут погода явно готова до цього. Сіре небо нависає важкими хмарами. Темно-зелене листя тягне гілки вниз. Тут тихо. Поки йду не зустрічаю жодної людини, автомобіля, як і не бачу інших будинків. Нарешті помічаю малесеньку зупинку. Встаю поруч, дивлюся на годинник, він завжди на лівому зап'ясті, подарунок тата. Майже четверта дня, дворецький сказав, що автобус раз на годину ходить, отже, ще кілька хвилин. Нервово стукаю носом лофера по асфальту. Ніяк не можу припинити прокручувати у голові слова Даміра “Тоді вигадай щось”. Не особливо розумію чому мене це обурює аж настільки. Краще б я турбувалася, що сама зняла з себе рушник після весілля, аніж хвилювалася, що він змушує викручуватися. Поглядаю на годинник ще раз. Вже четверта, автобуса немає. Чекаю п'ять, потім десять, двадцять хвилин. Порожньо. Минає година, нічого не їде. Розлючена, повертаюся назад у палац. Дворецький ввічливо уточнює чи була у місті, тож сухо кидаю, що автобуса не було. Він перепрошує й каже, що, мабуть, зламався. Чесно, хочу гиркнути до чоловіка, але стримуюся. Можливо він знає розклад, а за ним — автобус мав бути. Чому ж не приїхав, питання не до дворецького.