Глава 1

В дзеркалі на мене дивиться  втомлений сірий погляд. Обличчя схудло через нерви, тож тепер вилиці здаються гострішими. Білосніжна сукня не приховує таких же гострих ключиць та плечей. Роблю крок, щоб змучено всміхнутися. Потрібно натренувати усмішку для весілля до якого ще пів години. Спершу церемонія, яку проведуть на відкритому повітрі, у найкращому західному стилі. Для цього мій наречений орендував частину маленького карпатського селища, де все підготовили для нашого свята об'єднавши зусилля з мамою. Звісно ж все має бути на вищому рівні, адже на весіллі буде щонайменше кілька каналів, а ще тисячі журналістів. Все ж таки не кожного дня  “Генезис”, великий холдинг, поглинає компанію роблячи її своєю дочкою. Цього разу “Генезис” взявся за “Квін Групп”. Наше весілля з Даміром Безчесним — власником “Генезиса” — є підтвердженням, що “Квін” тепер буде підпорядковуватися виключно йому, а моя матір не матиме права нічого вирішувати. 

Вдихаю чистий кисень. Він вривається у кімнату з відкритої тераси, дратуючи нюх хвойними запахом, який змішаний з вогкістю та присмаком чогось такого, що відчувається лише поруч з лісами. Нічого, я впораюся. Мій майбутній чоловік страшна людина. Власне, через це нам і доводиться влаштовувати весілля, він просто не залишив мамі й мені вибору. Тож можна вважати нам пощастило, що я стану його дружиною. Мама просила спробувати зробити усе для того, аби я змогла мати вплив на його рішення. Чому мама вирішила, що я зможу, спілкуючись з Даміром більше утричі, ніж я, мені невідомо. Тому що, коли я побачила його, зрозуміла — нічого не вийде. Я не боязка дівчина, але мій мозок, на щастя, на місці. Як схилити гору на свій бік? Неможливо! От і Дамір уособлює гору. Він такий же байдужий до всього, такий же холодний… Впевнена, я навіть не подобаюся йому, просто…чомусь він захотів зіграти весілля. Мабуть, знайшов ще якусь вигоду, іншого пояснення не маю.  

Вітерець дує сильніше. Знадвору чутно звуки останніх приготувань. От-от зберуться усі гості, їх запросять спеціальні особи, які допомагають святу бути святом без усіляких несподіванок. Тоді вийду я. Після нас одружать, усі гулятимуть, на весіллі виступлять кілька світових зірок, а потім перша ніч у  шлюбі. Чи буде вона разом з Даміром? Я не знаю. І не хочу знати. 

***

Північ знаменує завершення свята для нареченої. Я стою поруч з Даміром після кількох танців, які потішили ЗМІ та гостей, намагаючись виглядати щасливою. Підбори які вартують понад три тисячі доларів нещадно натерли ноги, сукня страшенно дратує. Дизайнерська, але шалено незручна. Та хіба я мала право голосу, коли її обрав мій, тепер, чоловік? 

Дамір розмовляє з якимось чоловіком. Нас представили, але я одразу забула все, дратуючись тільки через одяг, ніби він моя найбільша проблема серед проблем. 

Мамина рука накриває спину. Теплий дотик, м'яка усмішка, погляд таких же сірих, як мої, очей й ледь помітний кивок.

— Втомилася? — запитує вона. 

— Трішки, — тихо промовляю.

Дамір чує. Відчуття, що у нього слух ідеальніший ніж у хижаків в дикій природі. Скошує погляд зелених очей на мене. Вони одягнені у чорні довгі вії, погляд підкреслюють чорні брови й красиве засмагле обличчя. Таке обличчя викликає лише бажання розтектися перед ним калюжкою, поки ти не знаєш, який він насправді. Поки не дізнаєшся, що цій людині байдуже на чужі бажання, він звик, що все працює як годинник за його розкладом. 

— Йди відпочивай. — голос ніяк не схожий на голос тирана, який змусив віддати нашу компанію. Низький, сповнений хрипких ноток, котрі одразу ж торкаються твого тіла у найпотаємніших місцях. Голос, від якого ти готова чути будь-що тільки б він говорив до тебе. 

Злегка киваю. Посмішку не стираю. Прощаюся з гостем Даміра й дозволяю мамі вести у величезний дім з дерева та цегли. У карпатському стилі з поєднанням новітніх технологій, він схожий на щось чарівне та казкове. Особливо вікна в підлогу, з вулиці нічого не видно, що за ними, а от в будинку все навпаки. 

Мама приводить до спальні, де я одягалася. Тераса все ще відкрита, білосніжні тюлі тріпочуть від легкого вітру. 

— Ти як? 

— Нормально.

— Ніка, — ледь чутно зітхає, — ми все робимо правильно. 

— Впевнена? — шепочу.

— Якщо ти зможеш зіграти гарну дружину, то через три роки Дамір відпустить нас назад у вільне плавання, — м'яко промовляє допомагаючи зняти сукню. 

— Три роки, мам…

Вона повертає мене до себе. Обіймає зі сльозами.

— Якби він хотів мене я б зайняла твоє місце. Але він не хоче…

— Ма…

— Ні, Ніка, люба, ми з татом ростили тебе не для подібної ролі жертви, та це єдиний шанс зберегти те, що він створив. 

— Я знаю. Я постараюся.

Мама відсторонюється. Гладить по щоці.

— Будь кременем, як вчив татко. І будь водночас пластиліном, як вчила я.

— Буду. 

Я цілую її у щоку й відправляю відпочивати у її будиночок, впевнивши, що впораюся сама. Сукню залишаю на ліжку, сама крокую у ванну. Години дві проводжу там змиваючи з себе макіяж, вимиваючи волосся й просто зігріваючи тіло гарячою водою в спробі зняти стрес. Думок мало, та й сенс від них, коли я — вже дружина, і три наступні роки буду нею. Не про таке мріяла… Мала вийти заміж за коханого, якого довелося кинути через Даміра, мала щасливою бути, донькою багатого батька, який все зробить для принцеси Домініки. А тепер… 

Врешті, змусивши себе не ревіти, замотуюся у рушник та виходжу з ванної. Різко зупиняюся побачивши Даміра. Він сидить на моєму ліжку. Зелені очі горять диким вогнем, посмішка при погляді на мене вигинає чарівні губи. Широкі плечі підкреслені білосніжною сорочкою, її рукава закатані, тож видно тату на кістяках. Подих перехоплює. Якби я не знала який він… якби не бачила те, як він іноді поводиться, якби була дурепою… було б простіше. Тільки я була свідком як він одним поглядом присадив на місце раду директорів якоїсь компанії, була свідком як він впливав страхом на людей, коли йшов коридорами власного “Генезису”. Я розумію, що це означає…