Розділ 8

Осінь.

Я ніколи не любила осінь. Вона наганяла на мене смуток і відчуття приреченості, яке приходить, коли щось втрачаєш. Або когось.

Я втрачала в цьому житті багатьох. Маму, яку майже не пам’ятаю. Хай вибачать мені боги, але всі ці роки я тільки те й робила, що гнала від себе ті нечисленні спогади про жінку, яка мене народила. Іноді здавалося, ніби все те, що часом приходило до мене у снах, відбувалося з іншою дівчинкою. Ту, іншу, обіймали турботливі руки й шепотіли на вухо слова втіхи. Та, інша, витирала сльози з мокрих щік жінки, риси обличчя якої стер час. Та, інша, тримала за холодну руку посинілий труп своєї матері, благаючи її підвестися, не залишати її…

І тільки осінь завжди нагадує мені, що та, інша, і є я.

Усі ці роки я намагалася позбутися цих спогадів. Заштовхати їх глибше, присипати повсякденними турботами, заглушити нагальними справами. Але перед образами, що переслідували мене рік у рік, я залишалася беззахисною. Вони завжди приходять в один і той самий час. Ніби чатують. Нагадують, як боляче може бути.

Я провела пальцем по шибці, окреслюючи доріжку, прокладену краплиною дощу. У дитинстві мені здавалося, що це плачуть боги. Я вірила, що вони дивляться на нас, бачать наші біди, біль, страждання. Співчувають і оплакують нашу долю. І неодмінно допоможуть. Варто лише попросити від щирого серця. Якою ж я була наївною. Ні. Життя навчило мене: якщо боги й існують, і навіть чують когось, то точно не тих, кому це справді потрібно. Вони чують сильних, хитрих, спритних, жорстоких і самовпевнених. Не варто падати навколішки у Храмі, якщо ти не готовий зробити все, щоб отримати бажане.

— Про що замислилася?

Я відвернулася від понурого краєвиду й узяла простягнутий Лайною келих із вином.

Ось уже тиждень ми жили в королівському палаці: розсаднику інтриг, підлості й зради. Хто сказав, що якщо на короля ніхто не робить замахів і його бояться, то придворні не інтригують? Зовсім навпаки. Кожен прагне опинитися ближче до вінценосної особи будь-якими доступними і, часто, нечистими методами.

— Принесла новини?

— Нічого незвичайного.

Лайна намастила курячим паштетом шматок свіжого хліба й почала інтенсивно жувати. За ці дні звичний для нас обох спосіб життя був немилосердно поламаний і розтоптаний. Мені доводилося тричі на день спускатися пліч-о-пліч із принцесою до спільного столу й ділити його з лордами та леді, що фальшиво всміхалися. Можу побитися об заклад: питаючи про те, чи подобається мені в палаці, або про те, чи підібрала я вже сукню для представлення королю Сменледера, кожна з них готова була роздерти мені горло голими руками. Лайна ж трапезувала на кухні зі слугами. Часто тим, що залишалося від королівського столу, або й того гірше — юшкою, яку готували спеціально для слуг. І навіть не знаю, хто з нас страждав більше.

Безперечно, у тому, що тепер ми були в різних станах, плюсів було значно більше, ніж здавалося на перший погляд. Наприклад, про всі новини й плітки Тілайна дізнавалася першою. А я, відповідно, другою. Мало хто з тих, у чиїх жилах текла благородна кров, звертав увагу на тих, кого вважали людьми нижчого ґатунку, але підпускали до себе дуже близько, навіть не усвідомлюючи цього повною мірою.

А дарма. Від кухарів, покоївок, служниць, пажів залежить не тільки комфорт високородних, а й безпека. Чи мені не знати, як просто за допомогою одного пухирця й мішечка золота відправити до улюбленого Нейторією Еаатхара будь-кого в цьому палаці. Немає нічого простішого.

А таємниці? Звісно, закляття-ключа від королівської скарбниці вони не знали. Але от хто в чиєму ліжку ночував, хто які слабкості ховає від вищого світу, що говорив, що любить пити і як відпочивати — це знали. А це для мене важливіше за те, чи влучно той чи інший чоловік стріляє з лука, або як добре орудує мечем… А от те, що маленька рабиня-південка всім серцем ненавидить такого собі герцога Левіентара… і, до речі, я її розумію. Цей старий виродок уже не перший рік користується малою. І якщо в мене буде час, а старий герцог ще залишиться живим, то вже я постараюся зробити так, щоб він навіть дивитися перехотів на жінок.

Уф, щось я розкисла. Напевно, все ж таки моє рабське минуле дається взнаки. Це погано. Це слабкість. А слабкості, як любить казати Майстер, нас убивають. Якось не виникло в мене за моє не надто довге життя приводу засумніватися в цьому твердженні. А якщо я й намагалася, то сама згадка про тих, хто вже перейшов межу, тих, хто ріс зі мною поруч і йшов одна за одною, протвережує достатньо, щоб тримати себе в руках. Завжди треба бути насторожі. Завжди.

Подруга запила вином свою пізню вечерю. І почала розповідь.

Спочатку все про мене. Я мусила знати, що думають ті, хто вже завтра стануть єдиними соратницями. Що кажуть ті, чиї слова, заслужено чи ні, але досягають королівських вух. І мають чималу вагу. Нерозумно думати, що тільки завдяки поручительству лорда де Наахара я стану однією з найшанованіших і найближчих до принцеси, а вже скоро й королеви, фрейлін. До того ж Сельмінда всі ці дні трималася зі мною холодно, ввічливо й навіть насторожено. І з цим однозначно треба щось робити. Адже навряд чи хтось повірить, що вона взяла мене із собою виключно з власної волі. Отже. Як там моя слава?

Що ж, нічого нового. Плітки при дворі розносилися з неймовірною швидкістю, обростаючи при цьому неймовірними фактами, як снігова куля, яку штовхнули з вершини Ніхальвах. Кажуть, що на цю гору піднімаються один раз, тому що, аби повернутися назад, треба прожити ще одне життя. Схоже, що аби переслухати всі чутки про свою, без сумніву, підступну і, о боги, корисливу особу, і цього часу не вистачить. Моя феєрична поява при дворі в компанії найстервознішої та найсамолюбнішої леді викликала фурор. Ще б пак, стара вже давно заробила собі репутацію відлюдниці. А те, що пам’ятали старожили цього, без сумніву, чудового місця, аж ніяк не в’язалося з образом люблячої й турботливої тітоньки. Дивно, але спочатку я цього не помітила. А от варто було поповзти першій чутці про те, що герцогиня зачарована, як тут-таки за моєю спиною почали лунати звинувачення в найжахливіших злочинах, на які не всі люди й здатні.