Розділ 6

Королівський палац сяяв, виблискував, іскрив і сліпив своєю пишністю аж до різі в очах. Під ноги стелився білий із чорними прожилками мармур, ціну якого я навіть не могла уявити. Стіни прикрашала величезна кількість позолочених магічних світильників із кришталевими кулястими колбами. А самі стіни були задрапіровані тканинами кольору слонової кістки з вигадливими візерунками, вишитими золотом.

Загалом, якби не яскраве світло, тут було б цілком гарно. А так… Напевно, я надто звикла до одвічної напівтемряви маєтку, в якому провела більшу частину свого життя, тому й не оцінила блиску королівських пенатів. Відчайдушно хотілося замружитися, а не захоплено витріщатися на всі боки й мило усміхатися. Але мені, як шляхетній провінціалці, надзвичайно удачливій, та не надто заможній, а тим паче не звиклій до такої розкоші, байдужість не притаманна, і непоміченою вона б не залишилася. Тому я старанно зображала захват, ступаючи слід у слід за герцогинею.

До речі, чи то ця стара перечниця щось задумала, чи то все ж згадала про свій титул і виховання, чи то змирилася з безвихіддю, але поводилася вона цілком пристойно й відповідно до нагоди. Легка посмішка на обличчі, що не виражало нічого. Занадто пряма, навіть напружена спина. Їй навіть вдалося впоратися з гнівом, що розгорявся в очах, ледве я з'являлася в її полі зору. Треба віддати їй належне: тримати обличчя леді Роад за роки, віддані у владу хмільного дурману віддалік від двору, вона не розучилася.

За спиною тихо, мов кішка, ступала Лайна, пліч-о-пліч із моложавою жінкою, яка прислуговувала моїй «тітоньці». Мені було спокійніше від того, що вона була поруч. Все ж, у разі чого, хоч і з чималою часткою недовіри, я могла б на неї покластися багато в чому, якщо це стосувалося інтересів людини, яку ми обидві згадували вкрай рідко і здригаючись. Про інше ж я не думала. Та й не було цього іншого.

Розпорядник гостьового крила королівського палацу, як він нам представився, зупинився біля одних із практично однакових дверей, з уклоном пропускаючи нас уперед.

— Дякую. Можете бути вільні, — байдужо зронила леді Нейторія і пройшла першою у відведені нам покої.

Ми поквапилися слідом.

Чоловік у бежевому камзолі — мабуть, для того, щоб успішно зливатися зі стінами, — кивнув і повідомив, що на відпочинок у нас не більше години і бал розпочнеться за дві години до півночі. І пішов.

Кімнати, надані нам, були не те щоб дуже вже розкішними й аж ніяк не просторими, але напрочуд затишними. Пофарбовані в м'ятний колір стіни прикрашали гобелени із зображенням драконів із вершниками на могутніх спинах і картини із зображенням моря. Важкі портьєри смарагдового кольору обрамляли велике вікно, за яким уже згустилися сутінки. Диван і пара крісел зі столиком із темного дерева, на якому стояли пляшки з вином. М'яке приємне світло воскових свічок у високих канделябрах. І живий вогонь у каміні, що танцював на сухому полінні.

Здається, я починаю розуміти Майстра, який віддавав перевагу саме такому виду освітлення, а не штучним магічним світильникам.

Утім, я лише ковзнула поглядом по обстановці. Зараз мене більше турбувала герцогиня.

Леді тупцяла біля столика з напоями з такою мукою на обличчі, що на якусь мить мені навіть стало її трохи шкода. Лише на мить. Тому я зробила знак Лайні, і та, розуміюче всміхнувшись, підхопила пляшки й віднесла до сусідньої кімнати.

Герцогиня зобразила на обличчі вираз, який можна було однаково сприйняти і як відразу, і як зарозумілість. Я лише усміхнулася одним кутиком губ у відповідь і вирушила слідом за Тілайною.

Спальня, а саме нею була прилегла до вітальні кімната, теж не вирізнялася вражаючими розмірами. Витримана в тих самих тонах, що й попередня. Відрізняло її від вітальні лише відсутність дивана та крісел і наявність великого ліжка під балдахіном.

І перше, що впало в вічі, — розкішна сукня зеленкувато-жовтого кольору, розшита дрібними камінчиками бурштину, акуратно розкладена на ліжку.

Гарно. І головне — саме вчасно до свята, на честь якого сьогодні давався бал.

Я провела рукою по дивовижно м'якій, майже невагомій тканині. Підняла записку і на кілька миттєвостей завмерла.

«Ти мусиш сьогодні сяяти, моя Міелі!» — свідчив короткий напис знайомим чітким рівним почерком. Що ж, мушу — так мушу, Майстре.

— Ти неперевершена! — оцінила мій вигляд Лайна, заправляючи неслухняні локони в зачіску.

— Заздриш?

— Анітрохи.

— Лайно, а яку нагороду отримаєш ти за свої труди? — запитала я, дивлячись на неї у дзеркало. — Я — герцогство, а ти?

Вона трохи помовчала, потім блиснула лукавим поглядом і нарешті відповіла:

— Королівство!

— Жартуєш?

— Не зовсім.

— І яке?

— Дізнаєшся. Якщо впораємося, дізнаєшся першою. Ти ж пам'ятаєш, я забобонна, як сільська баба, — усміхнулася вона.

Я пирхнула, не стримавшись. Щодо чого, а забобонів у нас не водилося ніколи. Неприємно, звісно, що доведеться залишитися в невіданні. Можливо, навіть таке знання стало б у пригоді. Втім, у нас іще багато часу і, сподіваюся, мені якось вдасться вивідати в соратниці таку важливу таємницю.