Розділ 5

— Паскуда, — гаркнула під дверима Лайна, яку я ледве не збила з ніг.

— Цілком з тобою згодна, люба, — не стала сперечатися я, дозволивши собі скривитися.

— Думаєш, саме це стало причиною її поступливості?

— Звісно. Хоча не здивуюся, якщо є ще щось. Моли богів, щоб Адеші не дізналася про своє походження. Інакше мені доведеться вступити у права спадщини раніше, ніж я збиралася.

— М-да, Адеш завжди була трохи нестримана.

— Вся в матір, — кивнула я в бік зали, де залишила свою «тітоньку». — Чула? Леді. Більше того — герцогиня. А поливала мене лайкою, наче базарна перекупка. Фу.

— Дивно тільки те, що для цієї роботи Майстер не обрав Адеширу. Герцогиня була б рада узаконити плід свого не зовсім боговгідного кохання. Мені так здається.

— А ось це якраз анітрохи не дивно, — кинула я вже через плече і рушила за брамником, що нарешті з'явився.

Виглядав він ще гірше, ніж усього-то годину тому. Що могло означати наявність потаємних ходів, існування яких для настільки старого й відданого слуги секретом не було. Або ж унікального слуху. У перше, чесне слово, вірилося більше.

Лайна, наздогнавши мене, ледь чутним шепотом підтвердила мою здогадку.

Я підібгала губи. Недобре. Треба з цим паном щось робити. І я вже знала що.

***

Я стояла біля вікна й дивилася на розбурхане море.

Шалений рев хвиль, що розбивалися об скелі, глушили товсті стіни й закляття, накладені на шибки. Та все одно здавалося, що я його чую. Як і нажахані крики чайок, що їх збивав шалений штормовий вітер.

Наче заворожена, я не могла відвести погляду від краєвиду, що розкинувся переді мною. Не знаю, кому спало на думку облаштувати герцогський кабінет саме тут і саме так, але для себе я вже відзначила його як найулюбленіше місце в замку Роад. Варто було лише глянути вниз, як тілом пробігав дріж від адреналіну, що вдаряв у кров. З двох боків півколом здіймалися стрімкі скелі, сягаючи десь аж неба. А під ногами, немов дикі звірі, спраглі до здобичі, біснувалися, сходячи піною, хвилі. Здавалося, ще мить — і вони неодмінно до тебе дотягнуться, ще трохи — і затягнуть у холодні води, сховають на самому дні бездушного моря. І якби не тепло кабінету, легко було б забути, що стоїш не на краю прірви, підставляючи обличчя холодним солоним поривам вітру.

Колись це все стане моїм. І серце тріпотіло від захвату, варто було лише подумки це промовити. Нехай навіть не вголос.

Делікатне покашлювання за спиною відірвало мене від споглядання краєвиду. Я кинула ще один тужливий погляд туди, де море торкалося важких свинцевих хмар, і, начепивши на обличчя якнайдоброзичливішу маску, повернулася до відвідувача.

Краєм ока я стежила, як біля дверей переминався з ноги на ногу чоловік років сорока. Хоча це радше вгадувалося, сказати напевно було не так просто. Неосяжні тілеса й кілька звислих підборідь не дозволяли визначити це точніше. Маленькі оченята бігали по кабінету, наче шукали вихід, але не могли його знайти, а піт на чолі й бліде обличчя казали мені більше, ніж сказав би його язик.

Я жестом запропонувала йому сісти, і чоловік, трохи розслабившись, плюхнувся на канапку.

Задумливо обводячи поглядом запилюжені корінці старих фоліантів і стоси паперів, складені в ідеальному порядку, я повільно пройшла до столу і, тільки сівши на хазяйське місце, зволила перевести погляд на управителя. Чоловік миттю знову зблід і затрусився, ставши схожим на потривожений холодець.

Треба подякувати Лайні. За той короткий час, що ми перебували в замку, вона встигла вже розписати спадкоємицю герцогства Роад як вельми неприємну й жорстоку особу. Тому страх, що плескався зараз в очах пана управителя, — явище закономірне.

— Ви бліді, пане ле Ланеш, — сказала я рівним тоном, що нічого не виражав, від чого той чомусь узявся червоними плямами. — Випийте. Не хотілося б, аби вас просто в моєму кабінеті вхопив грець.

Я простягнула йому келих, який завчасно приготувала для пана управителя.

Чоловік насторожено скосив очі на запропоноване частування, але, попри сумніви, прийняв. І, мені на втіху, недовго думаючи, осушив його одним махом до дна.

— От і добре, — кивнула я, відзначивши подумки, що той помітно розслабився. — Тепер я буду говорити, а ви — слухати. У вині, яке ви щойно так необачно випили, була отрута під назвою «Довгий поцілунок смерті».

Чоловік знову зблід, затрусився ще дужче, і я вже злякалася, що його знудить просто на дороженний килим.

— Можете не старатися, — поспішила я припинити настільки неприємне й абсолютно марне дійство. — Вона всмоктується в кров миттєво. Хай буде вам відомо: це воістину чудесний винахід алхіміків. Убиває повільно, і людина, яка прийняла його, зазнає невимовних мук перед смертю. Кажуть, що ті, хто скуштував цієї отрути, готові накласти на себе руки, аби лиш припинити ці страждання.

Я витримала паузу, спостерігаючи за тим, як сіре обличчя управителя вкривається синюшними плямами, а в його очах жах змінюється приреченістю. І продовжила:

— На жаль, протиотруту шановні алхіміки винайти так і не змогли.

У цю мить ле Ланеш закотив очі, явно збираючись знепритомніти.