Розділ 4

Ми йшли тьмяно освітленими коридорами маєтку, який довгі роки називали домом. Так, попри страх і навіть жах, що сковували мене від самого звуку карбованого кроку наставника, цей дім я називала рідним. На жаль, іншого боги не дали. Можливо, десь є моє справжнє родове гніздо. Величезний будинок, що потопає в дурманних пахощах квітучих яблунь і абрикос. З мармуровими лавами в саду, магічними ліхтарями, розаріями й водограями. Довкола гасають діти, граючись у квача з молодим виводком породистої мисливської суки. І звідусіль линуть голоси та сміх…

Огидний скрегіт вирвав мене з роздумів, і я миттю стерла з обличчя мрійливу усмішку. Чомусь щоразу, варто було уявити мій власний дім, на душі ставало легко й хотілося всміхатися. Чомусь я завжди уявляла його однаково і так живо, ніби він і справді був. Справжній. Що й казати, іноді мені здавалося, ніби нюху торкається солодкуватий запах квітучих абрикос. М-да, не найкращий час я обрала для того, щоб віддаватися фантазіям і мріям.

Старі двері відчинилися зі скрипом і стогоном. Я завжди уявляла, що це буркоче потривожена стара. Аж надто скидався цей скрип на чийсь живий голос.

У цій частині маєтку ми бували нечасто. І не дуже рвалися, якщо чесно. Щось було тут таке, від чого хотілося зіщулитися й скавучати, як маленьке перелякане цуценя. Лише одного разу наставник сказав мені, що так я реагую на магію, якою тут був просочений кожен камінь. Нічого страшного. Це не смертельно. Просто треба звикнути.

Я на мить замружилася. Світло, що відкидав стаціонарний портал, боляче різонуло по очах. За спиною по-котячому зашипіла Лайна. Тільки незворушний Майстер, не сповільнюючи ходи, підійшов просто до оповитого сріблястим сяйвом провалля.

Його тихий шепіт у тиші, в якій ми боялися навіть дихати, вчувався голосами сотень змій, що сичать. Він здіймався під склепіння і повертався посиленим у багато разів. Хотілося зіщулитися, закрити руками голову, а краще взагалі втекти. По шкірі в такт його словам пробігали хвилі холоду, витягуючи тепло і, хоч як це дивно, магічні сили.

Ні, я не була хоч скільки-небудь сильною в магії. Гірше того — щоб користуватися своїм магічним резервом, мені просто бракувало знань. Максимум, на що я була здатна, — відімкнути замки, активувати печатки й ділитися резервом із сильнішим магом, одним-єдиним магом — Майстром. Але от у такі моменти, коли Майстер, як він колись пояснював, задіював мій резерв, я відчувала це настільки, що, здавалося, бачу тонкі нитки, схожі на передсвітанковий туман, якими з мене виходила сила.

Нарешті голос наставника увірвався на останній ланці закляття, і арка порталу спалахнула бузковим світлом.

Майстер мовчки відійшов убік, пропускаючи нас до проходу, і ми поквапилися у відчинені двері.

Лише один короткий погляд я дозволила собі кинути в його бік. Чоловік стояв рівно і проводжав нас байдужим поглядом. Його й без того бліде обличчя стало наче свіжовибілене полотно з темно-синіми різкими розчерками під очима. Знекровлені губи стиснулися у вузьку смужку. Раніше я розцінила б це як ознаку невдоволення, але зараз розуміла, що це не так. Він утомився. Просто утомився. Мені доводиться лише здогадуватися, скільки сил витягнуло з мого наставника перелаштування порталу. А ще ж треба буде його деактивувати і встановити захист… Так, Майстра чекає ще багато справ. Але жодна емоція не відбилася на моєму обличчі. Ця людина не оцінить жалю. Тим паче до себе.

Я кивнула йому на прощання, краєм ока помітила, як Лайна повторила мій жест, і ступила під арку порталу.

***

Різке світло численних світильників боляче різонуло очі, варто було лише вийти з порталу.

Кілька довгих миттєвостей я звикала до нової обстановки, не розплющуючи повік. Запах паленого воску й давнього пилу лоскотав ніздрі. Доводилося часто дихати ротом, щоб не чхнути.

Я розплющила очі. Великий хол, у якому розташований стаціонарний портал, як і очікувалося, виблискував і сяяв. Неважко було здогадатися, що герцогиня готувалася до цієї зустрічі. Найімовірніше, прагнула показати велич стародавнього замку де Роад. Чи нагадати про мою нікчемність? У такому разі — старалася дарма.

Незліченна кількість світильників, начищених до блиску й оправлених у різьблені кришталеві колби, заломлювала світло. Від того дрібні відблиски розсипалися по підлозі й стінах, шикувалися в ряди й мерехтіли, наче дихали. Зі стелі звисали величезні ковані люстри. Саме від них ішов запах воскових свічок.

Мабуть, раніше цей дім часто зустрічав різноманітних гостей, жив світським життям, так би мовити. І, швидше за все, саме ця зала слугувала передпокоєм, вражаючи розмірами й розкішним оздобленням.

Не здивуюся, якщо його відвідувала як високородна знать, так і особи королівської крові.

Я вдоволено всміхнулася. Згодом, якщо все вийде так, як задумав Майстер, мені належить стати тут господинею. Чудова винагорода за мої труди. Злетіти від безрідної обірванки-рабині до герцогині де Роад. Бачать боги, за таке я готова якщо не на все, то на багато що.

Я кинула зверхній погляд на брамника, що зігнувся в напівпоклоні. Старий виглядав ровесником цьому замку. Настільки старий, дряхлий і худий, що, здавалося, дмухни — і розсиплеться. Старий, вицвілий, але чудово випраний і випрасуваний камзол підкреслював загальне враження. Легко було здогадатися, що зовнішня розкіш начищених до блиску залів насправді — лише пускання пилу в очі.