Розділ 3

— Сандро, ти не могла б сидіти спокійно? — гаркнула Адеш просто мені у вухо.

— Угу, — неуважно буркнула я у відповідь, вкотре за останню добу подумки повторюючи свою біографію.

Адеш невдоволено зморщила свій маленький охайний носик і з подвійною силою взялася за мої багатостраждальні кучері, що ніяк не піддавалися укладці. Так, до перевтілення у неї завжди був особливий талант.

Я побіжно кинула оком на відображення у дзеркалі й вдоволено усміхнулася. На мене дивилася молода дівчина з невинними, навіть наївними очима кольору молодого листя. Довгі чорні вії, тонкі брови. Ідеальний рівний носик і чуттєві червоні губи. Залишилося тільки зробити наївніше й захопленіше обличчя — і образ провінціалки, вперше представленої до двору, готовий.

— Адеш, залиш мені, будь ласка, хоч трохи волосся, — прошипіла я, коли дівчина особливо сильно смикнула гребінцем.

— Помовч. Відволікаєш.

Я кинула невдоволений погляд на її відображення, що миготіло в дзеркалі, але вирішила, що й справді краще промовчати, аби не облисіти.

Адеширу я знала стільки ж, скільки пам’ятаю себе в цьому домі. Вона була вродлива. Не тією витонченою аристократичною красою. Смаглява, з млосними темно-карими очима й тугими кільцями волосся, вона викликала в чоловіків не захоплення й трепет, а бажання й пристрасть. Боюся навіть уявити, для чого Майстер готував Адеш, але саме її найчастіше водили в дім розпусти й навчали мистецтва зваблювання та догоджання чоловікам. У нас теж були такі уроки, але всього кілька і в найзагальніших рисах.

Ні, ми не були дуже вже близькими подругами, та й у принципі подругами у звичному розумінні цього слова. Радше суперницями, готовими на багато що, аби завоювати прихильність Майстра. Але стійко терпіли одна одну. Можна сказати, задля власного ж добра.

— Навіть не знаю, що робити з твоїми червоними очима, — поскаржилася Адешира. — Чим ти думала, коли не спала всю ніч?

Так, усю ніч я крутилася, не знаходячи собі місця. Азарт і збудження не полишали мою кров і не давали поринути в спокійні обійми сну.

— Це пробачливо для юної леді, яка, безсумнівно, була дуже схвильована звісткою про швидке представлення королю, чи не так? — подала голос із ліжка Лайна.

Адеш гмикнула, але погодилася.

— Як на мене, вийшло ідеально. Тобі дуже личить ця сукня, — сказала вона нарешті.

Я кинула ще один погляд на своє відображення і згідно кивнула. Сукня й справді на диво мені пасувала. Корсет підкреслював високі груди, а цнотливий виріз відкривав лише ключиці. Від тонкої талії вільно спадала довга, до підлоги, спідниця з тонкого шовку, що при кожному кроці окреслювала контур стегон і ніг. Тонка вишивка срібними нитками робила сукню ошатною, але не химерною.

— Шкода, що не ти будеш моєю служницею. Лайна навряд чи здатна створити таке.

— Зате я здатна на дещо більше.

О так. Непримітна на вигляд служниця в сірій сукні й з вузлом світлого волосся, сколеним безліччю шпильок, насправді була здатна на набагато більше. Я ж бо знала.

***

За мовчазною угодою, ми ніколи не розпитували про минуле одна одної. На жаль, приємного там було небагато, і мало хто міг похвалитися щасливим дитинством.

Точніше — ніхто. Воно й не дивно. Навряд чи Майстер захотів би мати справу з сім'ями дівчаток, яких взяв під своє крило. Але все ж у кожної вже був бодай якийсь життєвий досвід. Адеш, наприклад, якось обмовилася, що свого часу могла випросити навіть у жебрака останній сухар. А Тілайна не раз демонструвала вражаючі вміння у відмиканні замків різної складності. Чи варто казати, що навички й інших дівчат були далекі від вишивання чи співу. У мене, на жаль, не було навіть таких сумнівних талантів, як в інших. Хоча вчилася я швидко і скоро стала найкращою у приготуванні отрут та інших зілль.

Це було нескладно, зважаючи на те, що таке заняття було мені до душі.

Складніше було інше. Вимоглива й сувора леді Едвінга де Ноат, більше схожа на одну із сестер Храму Матері, мордувала нас днями й ночами, намагаючись навчити етикету і, що ще гірше, витравити прищеплені з дитинства звички. Ох, скільки нервів ми попсували вічно невдоволеній старій, не бажаючи відмовлятися від того, що вважали цілком нормальним і природним. Я, наприклад, не могла звикнути сидіти за столом і їсти за допомогою ножа та виделки. У кишенях Лайни осідали дрібні дрібнички й коштовності. Кожна з нас вважала своїм обов'язком зберегти індивідуальність.

Усе це тривало доти, доки за наше перевиховання не взявся особисто Майстер. Ні, він не розповідав, якою виделкою треба їсти салат, а якою рибу. Просто одного чудового дня він пояснив на прикладі однієї з нас, що буде з тими, хто не бажає або ж не може вчитися і вдосконалюватися. Іноді, коли мені здається, що ця людина здатна відчувати якісь добрі почуття, я згадую дівчинку, яку посадили в клітку у дворі. Здається, звали її Даріса, чи може якось інакше. Пам'ятаю тільки, що розмовляла вона виключно злодійським жаргоном, грубіянила й огризалася. Леді Едвінга недовго терпіла її вибрики та образливі слова і, вкрай розлютившись, поскаржилася наставнику.

Дарісу того ж дня посадили в залізну клітку, а саму конструкцію підвісили на старій розлогій яблуні на задньому дворі. Їй не давали ні їжі, ні води. Ми гуляли з леді Ноат у парку під її озвірілим поглядом, від якого вздовж хребта мороз пробігав, і всіляко намагалися якнайшвидше втекти в будинок. Адешира навіть кілька разів навмисне непритомніла. Досить правдоподібно. Але наставниця завжди мала при собі нюхальні солі, тому це не рятувало нас від товариства зголоднілої, брудної і злої дівчинки. До речі, сама старенька, яка була схожа на добру служницю Богині-Матері, на неї не реагувала ніяк.