Розділ 1

Дзвінкий перестук підборів відбивався від стін темного коридору і, повертаючись луною, дратівливо різав слух. Настінні смолоскипи небезпечно плювалися вогнем.

Майстер ніколи не любив магічні світильники. Я не питала чому. Я взагалі ніколи і ні про що його не питала. Все, що нам треба було знати — він повідомляв сам. Такий неписаний закон цього дому.

Я й досі пам’ятаю ту суміш захоплення й жаху, яку відчула в день, коли стала власністю свого пана. Ні, Майстра. Він впадає в лють, ледве хтось із нас сміє називати його інакше. Ні, він не підвищує голос, не карає, але одного холодного погляду часом вистачає, аби душа в п’яти втекла. Тому — Майстер. І тільки Майстер. І навіть у думках ми не сміємо називати його інакше.

Того спекотного дня другого місяця літа мене вперше виставили на Гекширському ринку рабів. І цей раз став останнім.

Мені ледве виповнилося п'ять років. Зазвичай дітей не продають такими малими, але напередодні моя мати злягла з якоюсь гарячкою, і світанок я вже зустрічала сиротою.

Розуміючи, що тепер піклуватися про мене нікому, а навчати просто немає потреби, господар не побачив особливої цінності в дитині й поквапився позбутися мене якнайшвидше. Не знаю, чи всміхалися мені того дня боги, чи вирішили жорстоко пожартувати, але я залишилася живою. А для початку це не так вже й мало.

Того дня я на таку щедрість не сміла й сподіватися. Принаймні, мені дали зрозуміти: якщо на мене не спокуситься жоден покупець, то бордель буде найбільшим, на що я можу розраховувати. А ще в барвах розписали, для чого там тримають таких маленьких дівчаток. На мені навіть не ставили тавра й не вдягали нашийника, залишивши ці турботи новому господарю або ж власнику будинку розпусти. Не скажу, що це мене засмутило. Тоді мене більше хвилювало оте невідоме завтра. Хоча у співчутливих поглядах інших рабів у бараці неважко було прочитати свою подальшу долю.

Правду кажучи, після почутого я вперше молилася Богині-Матері всю ніч, не підводячись з колін. Та й досі не збагну, чи почула вона мої благання про допомогу, чи то Евараар, бог підступності й обману, але життя моє змінилося так, ніби я прокинулася від страшного сну. Або ж навпаки — міцно заснула й до жаху боялася прокинутися.

Я звернула в темний коридор і витягла з настінного кільця смолоскип. Треба було поспішати. Майстер не любив чекати, а його невдоволення — справді недозволена розкіш. Від недоброго передчуття все всередині похололо. Але кроки мої залишалися твердими, чіткими, швидкими. Почуття — це те, чому не варто давати волю. Часто вони вороги, а не помічники. Та навіть якщо ти вмієш із ними боротися, це не означає, що їх немає.

Демони, що знадобилося наставнику в такий час?

Смолоскип вихоплював із непроглядної темряви зловісні тіні, але мені було не до них. Точно вже не зараз. Та й кого я можу зустріти тут?

У це крило не допускалися навіть слуги. Тому найстрашніше, що могло мене тут підстерігати — це полчища павуків, що плетуть свої сіті у провалах бічних ніш.

Майстер завжди мав певну слабкість до цих істот. Особливо до великих чорних особин, яких тримав у своєму кабінеті у скляних банках.

Я пересмикнула плечима. Цю любов господаря розділити не виходило, хоч як я намагалася йому догодити.

Нарешті коридор закінчився глухим кутом.

Настінне кільце жалібно скрипнуло, приймаючи моє тремтяче джерело світла, полум'я якого хилилося додолу.

Я швидко намацала в складках сукні маленький ножик і різнула ним по долоні. На тонкій лінії порізу миттю набрякли великі краплі, що за такого освітлення здавалися чорними. Треба все ж трохи почекати, доки крові набереться достатньо, та все одно я нетерпляче притупувала ногою.

У голові було звично порожньо. За роки, проведені в цьому домі, довелося навчитися того, що перед зустріччю з господарем не слід гадати. Він завжди знав про думки, що рояться в наших головах, про наші бажання, страхи, прагнення — і вміло використовував ці знання. Безпечніше для нас самих, щоб нічого зайвого в думках не водилося зовсім. Чи мав він здібності до ментальної магії, чи просто надто добре нас знав? Звісно, я задавалася цим питанням, але надто любила життя, щоб озвучити його хоча б раз.

І все ж сьогодні мене гризла цікавість. Що могло статися такого, що Майстер наказав розбудити мене серед ночі й негайно з'явитися в лабораторію?

Нарешті долоня наповнилася в'язкою рідиною настільки, що можна було починати наносити символи ключа. Я звично вмочила палець і почала малювати на стіні, намагаючись, щоб кожен знак, кожна риска були виведені ідеально, але без патьоків. Кривавий малюнок на сірій стіні нагадував улюбленого Майстром павука. І від погляду на нього все всередині звично стискалося й затягувалося тугими вузлами.

Коли він уперше привів мене сюди, я була в такому захваті, наче дитина, якій показали живого дракона. Тоді він і пояснив, що найменша неточність — і мене просто розмаже по підлозі охоронне закляття.

Спочатку мене це не дуже злякало і навіть не стурбувало, доки одного разу я не знайшла тут труп Льєшеди, однієї з наших дівчат.

Мені було десять. І спогад про той день назавжди залишиться зі мною як нагадування, наука й попередження. Льєшеда була такою ж самовпевненою і надзвичайно вродливою. Одна помилка виправила і те, й інше. Її спотворене до невпізнання обличчя потім ще довго приходило мені в нічних кошмарах. Поламане тіло валялося на холодному камені коридору в неприродній позі, а я не могла відірвати від неї очей, зрушити з місця. Неймовірним зусиллям волі все ж вдалося змусити себе доторкнутися до шиї, забарвленої багрянцем. Найстрашніше, що померла вона далеко не відразу і, думаю, страшно мучилася перед тим, як піти. Коли я схилилася над тим, що колись було моєю подругою, — могла заприсягтися, що відчула, як під пальцями ще кволо тріпотів пульс.