Частина 2 Глава 13 МАКСИМ — СТАРШИМ

XIII

МАКСИМ — СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на "прокормлєніє" попрохатись, бо старших не пускали...

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися... На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню... Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати... А вона так і прохалася на волю... та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого... Раз — уторопав тільки через десяте-п'яте, а вдруге — такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з "світлішим князем Суворовим" або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нігде ніщо ні шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни... Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами... Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря... Скрізь червоніла пожежа вільного духу... Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі... не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. "До зброї! до зброї!"—загукали наші і забили тривогу... "До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих". Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білого орапа... Узброїлись наші й тепер, погнали полки за .долками обороняти австріяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав'янщині...

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,— Максимові трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох — цілих десять; сікли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев'ять на капусту посікли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися...

А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці "батарею взяти...". То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад... Що його робити? "Піхота — в штики!" Піхота кинулась бігом... Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися... Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: "Звод, за мною!". Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: "Пали!" Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся... Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п'ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений кров'ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, —лежав, тіпався, ще живий... "Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте... Простіть мене!.." І, захарчавши, спустив дух...