Частина 2 Глава 11 МАХАМЕД

XI

МАХАМЕД

Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня в полі — то оре, то засіває яри-ною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень — косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться і обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на озимину; ще далі — сійба; а там уже в осінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота — спочинок, а надворі — прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, — хизи й охизи та тріскучі морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жінками — своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі — ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м'якиною, рано й вечір — доїть. Іван — коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері — плете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом — париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись, — треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити...

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в поле... знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають... А проте — живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита — й вони ситі; вона голодна — й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає... Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі — поміч. Аби зіп'ялось на ноги, — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от і вся невеличка наука погонича.

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі —зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахатиі Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, таку Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгар-діяшити... З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором думка за думкою...

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо на село... Максим побачив — і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... "Стійте, братця! — кричить отаман на наших. — Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові, — у об'їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! — аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!.." Хлопці помчались, тільки хвостами коні ма-шуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Наші схибнулись, — далі... татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця, полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... "Бийте!.. рубайте!.." — іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку... Летять — аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, — Максим помчався й собі за лавою славних лицарів... Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі... От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком... Ляскав батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги — й деренчить по вікнах генеральського будинку...