Епілог

Захід сонця пофарбував обрій криваво-червоним, повітря наповнилося довгоочікуваною прохолодою.

Тут, біля осередку, завжди тихо. І спокійно. А зараз мені потрібна тиша.

Цілком незрозуміле твориться зі мною останнім часом. Втрата контролю, нестримна агресія, алогічні вчинки. І чим більше намагаюся все виправити, тим більше псую. Наче на мене знову наклали прокляття, і цього разу я в нього вірю.

А все вона, Поліна. Нестерпна, вперта, триста разів проклята. Іноді здається, що більше я роблю кроків назустріч, тим більше вона віддаляється.

Але не це бісить найбільше. Бісить те, що я не можу це контролювати. Вона, немов дурманливий, отруйний газ, увібралася в шкіру, проникла в кров і живе там, дратує.

Крихка постать, гострі ключиці, родимка трохи нижче, у западинці. Там ще така прозора шкіра, що проглядають вени. Тонкі зап’ястя. Великі очі з вигнутими віями. І жахливий характер.

Чортове прокляття все ще діє? Адже я ніколи не вірив у нього. Тільки в себе. Тому що я єдиний, хто може впливати, змінити щось.

Іноді вона сниться мені та звинувачує. Але хіба я був такий неправий? Хіба не зробив усе, щоб вона жила? Щоб дихала, рухалася, усміхалася, поправляла волосся? Щоб світ не втратив її?

Втім, кого я обманюю? Я це зробив для себе. Хіба є ще такі, як вона? Помилка світу та мій особистий шматочок світла. Пісок, що вислизає крізь пальці.

— Ти впораєшся, — сказав я в порожнечу. Місяць на небі зловісно вищирився. — Просто потрібен час. І план.

— Іноді треба вміти діяти не за планом, — несподівано відповів спокійний чоловічий голос, і я обернувся.

Незнайомець стояв за спиною, дивився на мене й посміхався. Хижак. Невисокий, темноволосий. Нетутешній. Сильний, але небезпеки від нього я не відчував.

Звідки він тут, у захищеному від проникнення місці?

— Хто ти? — насупився я. Цікавість була сильнішою за роздратування від того, що він проник в осередок сили атлі.

— Мене звуть Барт. І я допоможу тобі.

— Допоможеш? Чим? — Я примружився, раптово розуміючи…

Ледве вловна подібність аури, характерний ореол, відстороненість від світу.

— Ти — сольвейг.

— Я їхній вождь, — кивнув хижак і почухав бороду.

— Дуже здібний, раз зміг проникнути сюди, — зауважив я.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати мої здібності.

— А для чого?

— Я прийшов, щоб учити тебе. Я відкрию тобі таємниці, не доступні жодному хижаку, який не належить до моєї спільноти.

Та годі! Ось чого не чекав. Сольвейги вміють дивувати, я мав звикнути. І пропозиція, від якої я не хочу відмовлятися, — ще один спосіб вплинути на мене.

Але річ у тому, що я не люблю, коли мною маніпулюють. Особливо коли не бачу мети.

— Заманливо, але я не вірю в безплатний сир. І боюся, мені нема чого запропонувати натомість.

— Помиляєшся, юначе, — поблажливо заперечив сольвейг.

Давно мене не називали юнаком. Обурливо та смішно. Але грати в ігри я вмію, чому б не підіграти?

— Он як? Чого ж ти хочеш?

Він серйозно глянув на мене. І в погляді, як і в її очах часом, прослизнула вселенська скорбота.

Очевидно, вождь сольвейгів звик втрачати й готовий втратити знову.

Чи не готовий?

Не можу сказати, що мене пройняло. Що мені до нього? До них? Є лише один сольвейг, доля якого мене хвилює. Але раптом прокинулося передчуття, що саме про неї і йтиметься.

— Ти той, хто в кінці врятує її, — підтвердив він мої підозри.

Я мимоволі хмикнув.

— Боюся, ти не за адресою. У Поліни вистачає рятувальників. Найголовніший повернувся — до нього й іди.

Барт похитав головою.

— Він не допоможе. Коли настане година «ікс», потрібен буде той, хто не прислухається до її прохань і піде всупереч її рішенню.

— І це я буду? — саркастично посміхнувся я. — Я ж так завжди роблю, правда? Вибач, старий, але ти помилився. Я більше не втручатимуся в її життя. Хоче, нехай лізе на амбразуру, я не заважатиму.

— Навіть якщо це коштуватиме їй життя? — лукаво посміхнувся він.

Навіть якщо так. Я їй не нянька. Досить! Поліна однаково не оцінить, у її очах це буде черговою зрадою. Набридло бути цапом-відбувайлом, час жити своїм життям і забити на її проблеми. Відпустити її.