Розділ 29. Світло в кінці тунелю

Ми з Глібом говорили до світанку. Говорив здебільшого він, хоч як дивно. Про Ніку. Про те, яка вона незвичайна і як йому з нею пощастило. У неї тепер є клан, і більше не доведеться боятися, що мисливці використають її. Що глава цього клану сильний і справедливий, піклується про тих, хто виявив бажання жити під його крилом. І ніби навіть не заперечує, що вони з Глібом… Хоча Гліб не впевнений.

А потім я заснула. Сни не снилися, але відпочити не вдалося. Прокинулась я після обіду одурманена втомою. Гліба поруч не було — чи то спустився снідати, чи поїхав до своєї Ніки. А я тихо раділа — хоч хтось із нас нарешті щасливий.

У коридорі я натрапила на Влада, і радості поменшало. Закон підлості у всій красі! Він мило посміхнувся і привітався.

— Давно тут?

— Я тут ночувала…

Дивитися в підлогу набагато простіше, ніж у вічі. Але я звикла у вічі — за час правління. Не личить правительці боятися поглядів.

— Так, звісно, — кивнув він. А потім підморгнув: — Ходімо, покажу дещо.

І доки я не встигла заперечити, схопив за руку й кудись потяг. Точніше, не кудись. До моїх дверей. Хоча вже не моїх — до дверей моєї колишньої кімнати. Цікаво, чия вона тепер?

Влад відчинив двері. Схоже, нічия… І всередині нічого не змінилося. Ліжко, комод, драцена. Килим той самий, світлий, м’який. Знайомий запах. Балконні двері відчинені, і фіранка коливається.

Я часто бувала в атлі після повернення, але в цю кімнату не заходила. Боялася. Спогадів, від яких могло бути боляче. Непотрібних хвилювань. Слабкості, адже не могла її собі дозволити. Правителька не має права на слабкість.

Але я більше не правителька. Я просто я.

А Влад уже всередині, дивиться спідлоба. І я крокую за ним, наче в минуле занурююсь. Не холодно. Не боляче. Дивно. І бентежно.

— Все ще твоя, — вимовив він із якоюсь особливою інтонацією. І я майже зрозуміла, що це означає.

Справді, моя. Навіть речі — адже я не всі їх забрала, коли з’їжджала, — лежали на своїх місцях. Фото на комоді — Гліб, Рита, а також загальне — усіх атлі. На ньому посміхався Кирило, а Пилип хмурився. Оля та Ліна на дивані. Рита позаду, руки їм на плечі опустила й дивиться в камеру розплющеними очима. Ми з Глібом на підлозі біля каміна. А в центрі — Влад обіймає Ларису, і та, як завжди, має бездоганний вигляд.

Минуле, яке не повернути. І що все ще живе тут.

— Вони теж на тебе чекають. — Влад акуратно підштовхнув мене до вікна.

Остання крапля. Залпи гармат стихли. Перепочинок? Перемир’я? Мені однаково. Я дивилася і не вірила очам.

— Я ж їх…

— Викинула, — кивнув він. — Не дуже люблю копатися в смітті, але їх не міг не врятувати. Ти любила їх.

— Не варто було… — відповіла я, не зводячи погляду з давно втраченої колекції совенят. Сидять тут, витріщаються очима. Ніби нічого не сталося. І я з ними ніби в минуле пірнула…

— Повертайся, Полю.

Голос Влада звучить м’яко, заколисує. Знаю, що не можна його слухати, піддаватися, але стою як загіпнозована й дивлюся на своїх плюшевих вихованців. Зрештою, що в мене залишилося, окрім минулого?

Але все одно хитаю головою. Напевно, за звичкою.

— Всі свої шанси я давно використав? — У його голосі відчувається гіркота, але злості немає. Надія є, але не злість.

Киваю. Знову за інерцією.

— Знаю, що використав. Але атлі — ні. Повертайся.

— Ти такий наполегливий сьогодні…

Я зробила крок до підвіконня і доторкнулася до одного із совенят — темного, з яскраво-жовтими очима. Хотілося перевірити, що це не міраж. Що все по-справжньому. Плюш відгукнувся м’якою прохолодою.

— Сьогодні боги мені посміхнулися.

І я зрозуміла. Запізно, як завжди. Магія розвіялася, і совенята більше не манили.

— Даша, ну звісно…

— Даша тут ні до чого. Хоча вона хвилюється… Через тебе також. — Влад знову наблизився. Поклав руку на плече. І навіщо він завжди так близько підходить? — Але ти й сама все розумієш, чи не так? Тому і прийшла сюди вночі. Не все перегоріло…

— Я прийшла до Гліба, — заперечила я. — Хіба моя вина в тому, що він тут мешкає?

— Можеш і далі обманювати мене, себе, весь світ. Але ти прийшла саме сюди. У мій дім. До атлі.

— Я не атлі, Владе, і досить мучитися порожніми надіями. Знаєш, мені набагато комфортніше жити одній, коли ніхто не дістає постійним тиском на почуття обов’язку.

— Та мені, по суті, начхати, чому ти повернешся, Поліно. Головне, повернися!

— І ти вирішив пустити в хід важку артилерію? — Я криво посміхнулася. — Зробивши акцент на почуттях, яких немає?

— А їх немає?

Зелені очі сяяли перевагою. Словесні баталії я ніколи не вигравала, і Влад розумів, що на терені дипломатії він сильніший. Я завжди була надто прямолінійною. Говорила правду у вічі, навіть гірку. Мені бракувало гнучкості, щоб стати по-справжньому однією з них. Хижачкою. Напевно, всередині я все ще залишалася людиною, яка ніколи не зможе зрозуміти деякі їхні закони. Змиритися з несправедливістю. І пробачити зраду лише тому, що вождю дозволено зраджувати…