Розділ 28. Знахідка

Весна скінчилася швидко. Змінилася спекою та задухою, що для червня не властиво. А липень і зовсім випалив землю. Плавився асфальт, у місті смерділо смолою та кіптявою. Вихлопними газами. Пилом.

І втомою.

Чи мені тільки здавалося?

Я справді втомилася. Ранки починалися на світанку, а вечори закінчувалися глибокої ночі. А весь день я щосили намагалася бути гарною правителькою. Сиділа з Антоном у кабінеті, обклавшись купою паперів, і намагалася зрозуміти щось у роботі сімейного підприємства скаді. Тепер, коли Еріка не було, Антон приїжджав рідко — кілька разів на місяць. І то на кілька днів, щоби ввести мене в курс справи.

Влад помилився. Напевно, я все ж була не настільки розумною, або просто мозок не був заточений під ведення бізнесу. Я намагалася вникнути, чесно. Але так нічого й не вийшло. Відволікав Алан, інші скаді, які приходили й несміливо про щось питали, ділилися проблемами та страхами. Я розрулювала суперечки, припиняла сварки, які все ж таки траплялися. Розвʼязувала питання про виховання дітей. Їздила на збори до мисливців. Керувала, загалом. Як уміла.

З Тамарою, хоч як дивно, проблем не виникло. Вона не тиснула, не нав’язувала свою волю. Тільки спостерігала уважно, від чого мені відразу ставало незатишно. Але я відразу відволікалася на турботи та забувала про неї. До того ж войовниця допомагала мені із сином, за що я була їй вдячна. З Аланом Тома була справжньою, навіть усміхалася, коли брала немовля на руки. Любила його — таке неможливо зіграти. А якщо вона любить Алана, і я постараюся упокорити пиху й подружитися з нею. Або хоча б зберегти нейтралітет.

Було складно, щовечора я падала в ліжко без задніх ніг і засинала. Снів не було — лише темрява. Свідомість вимикалася і, здавалося, відразу вмикалася знову. Наставав новий день, сповнений турбот.

Боятися було ніколи. Хоча про таємничого вбивцю я пам’ятала. Маршал та Сергій — шукачі скаді — шукали його, як виявилося, весь цей час. Ерік просив перед відходом.

Ерік…

Про нього я думала у хвилини, коли вдавалося трохи відсторонитися від суєти. Одного дня, сподіваючись сховатися від людей та побути трохи на самоті, я забрела на горище.

Там було спекотно. Спекотніше, ніж у будинку, де на повну потужність працювали кондиціонери, та й масивні кам’яні стіни не пускали спеку. З круглого віконця до приміщення проникало сонце і клубочилося в хмарах із пилу. Похилий дах, обшита деревом скриня зі збитим замком — масивним і іржавим. Старий велосипед у кутку. Стілець та лампа без абажура. Коробки.

Старовинна тумбочка з висунутими шухлядами, які неможливо було засунути назад — дерево розсохлося від вологи й розсипалося від дотиків. У тумбочці — пензлі, просочені фарбою ганчірки, стара палітра. Схоже, колись у скаді мешкав художник. Я згадала картину в Роба в кімнаті. Червоні маки. Потрібно буде спитати, хто її написав.

У кутку стояли полотна, накриті білим простирадлом. Простирадло запалилося і на дотик відповіло пильною хмаринкою. Я чхнула, різким рухом зірвала його…

Й обомліла.

З величезної — майже на мій зріст — картини на мене дивився Ерік. Примружений погляд, волосся струмує по плечах. Сорочка розстебнута, амулета, щоправда, на грудях немає. І я машинально стискаю цей самий амулет у долоні, ніби таким чином можу зв’язатися з Еріком, відчути тепло. Але я не можу. Можу лише дивитися в прозорі очі та плакати. А рука сама тягнеться…

Торкається щоки. Шорстке полотно та олія. Спускаюся до губ і обводжу по контуру. Стираю пил. І власні сльози — іншою рукою.

— Пробач… — шепочу. І так хочеться притиснутись, але до портрета не притиснешся. Не обіймеш. Проте можна дивитися.

Я забрала його із собою. Спустила вниз, хоча це було складно, затягла до кімнати, серветкою змахнула пилюку. А потім попросила спорудити кріплення на стіні в моїй спальні. Поки чоловіки працювали, дивилася на картину.

А потім прийшла Даша. Присіла поряд зі мною на ліжко й тихо сказала:

— Мама малювала. Вона багато малювала та обожнювала Еріка.

— У неї був талант, — здавлено відповіла я. — Чому картина на горищі?

— Ерік наказав. Туди майже все віднесли, крім… У мене залишився портрет тата й  у Роберта маки. Він не віддав. Не дозволив забрати…

Вона зітхнула.

— Ерік наказав? — здивувалася я. — Але чому?

— Сердився. — Захисниця гірко посміхнулася. — Його не було, коли тато… Батька мисливець убив, древній. Коли Ерік повернувся, просто збожеволів. Раніше він часто був… божевільним. Злився багато. Я його іноді боялася. Але зі мною він ніколи… і з мамою. Любив нас.

— Ерік убив того мисливця, чи не так?

Даша кивнула. Скривилася.

— Здер із нього шкіру в нас у підвалі. Я підглядала — цікаво було. Я ніколи раніше не бачила древніх. Та й узагалі мисливців не бачила. Ерік катував його — коли я прийшла, на мисливці живого місця не лишилося. А потім брат почав зрізати з нього шкіру — шматок за шматком. Весь у крові був, навіть обличчя. І волосся… І раптово мисливець розсипався. Помер. Але я не одразу зрозуміла, що сталося. Нудило мене дні три. А мама плакала. Зачинилася в спальні і… Вона думала, що Ерік із глузду з’їхав.