Розділ 27. Правителька

Сірі стіни грілися теплом квітневого сонця. Зеленіла трава на газонах, висихав гравій під ногами, і плитка біля ґанку лисніла вологою нещодавно снігу.

Там уже чекав Гліб. Його мотоцикл був припаркований неподалік — схилився набік, а з керма звисав новий глянсовий шолом червоного кольору. Я згадала швидкість. Свободу, вітер у волоссі, запах бензину та багаття.

Давно це було. І безповоротно втрачено…

Гліб опинився поруч, коли я вийшла з машини. Обійняв так само мовчки й обережно, боячись нашкодити дитині, яку я притискала до грудей. Кілька секунд дивився на нього і промовив:

— Викапаний Ерік. — Перевів на мене погляд і серйозно спитав: — Ти як?

— Боюся, — чесно зізналася я.

— Не бійся, королеви все одно вдома немає, — кинула через плече Тамара й попрямувала до будинку. Воїтелька навіть не намагалася приховати зневагу, з якою вимовила слово «королева». Так говорять про людину, яка й уваги не варта. Якщо Тамара так відгукується про Дашу, як може вірити в її віроломство? Що захисниця найняла вбивцю, щоб її племінник не з’явився на світ?

— Дашка ночувала в нас, — пояснив Гліб. А потім, трохи помовчавши, додав: — Вона часто в нас ночує…

— Заходь, не бійся, — підбадьорив мене Роберт. — Тепер це твій дім. Ти тут господиня.

Господиня, а як же…

Обережно, наче боячись, що за порогом розкинулося мінне поле, я зробила крок усередину. Вітальня зустріла тишею і скаді, що стовпилися обабіч від входу. Вони переступали з ноги на ногу й дивилися на мене вичікуючи. На мене та на малюка на моїх руках. Я проковтнула й позадкувала. Але було пізно — уперлася спиною в Роберта, і він м’яко підштовхнув мене вперед.

На сцені, у світлі софітів було незатишно. І якби я все ще вміла телепортуватись, зробила б це неодмінно. Але я більше не вміла. Алан же витріщався на мене із цікавістю зі світло-блакитного комбінезона.

А потім назустріч вийшов Антон Перов. Він займався справами скаді та часто бував у відрядженнях. Але сьогодні був тут. Усі вони були тут.

— Син Еріка, — сказав Антон чи то запитливо, чи ствердно. Нервово посміхнувся.

— Схожий, скажи? — Еля заглянула теж, і незабаром навколо нас стовпилися скаді, які перешіптувались і шикали один на одного. Вони розгублено всміхалися. Зітхали та прикладали руки до грудей. А я боялася поворухнутися і із жахом чекала, коли ейфорія радісних звісток спаде, і вони зрозуміють…

Що? Що чужа хижачка тепер керуватиме їхнім життям? Що доведеться підкорятися жінці, яка жорстоко прогнала їхнього улюбленого вождя?

Іронія долі. Ерік, йдучи, залишив мені своє життя. Сина. Плем’я. І купу обов’язків, які потрібно виконувати. Вони зграєю ворон кружляли над головою, намагаючись накинутися і заклювати до смерті. А над ними стерв’ятниками — страхи. Скаді мене не приймуть. Зненавидять. І мені доведеться жити в одному будинку з людьми, яким я не потрібна.

А потім Антон розвів руки в сторони, змушуючи решту відступити. Глянув на Роба, який тепер уже стояв праворуч від мене, і жрець ледь помітно кивнув. Скаді замовкли, вітальня наповнилася тягучою, мов патока тишею. Лише Алан тихо кректав, ніби намагаючись вибратися з незручного конверта назовні — у світ, де мешкала його родина.

Шурхіт взуття по паркету, уривчасті зітхання, яскраве світло, що вривається з вулиці крізь величезні, майже до стелі вікна.

Й Антон, що опускається на одне коліно. Переді мною. Перед моїм сином. В очах — ні краплі сумніву. Ні краплі ненависті. Ні краплі образи.

— Я приймаю твою владу наді мною.

Горло стискається, і я не можу відповісти, лише киваю, намагаючись стримати сльози. Вони підходять, і кожен по черзі схиляє коліно. І говорять. А я стою. Наче й не я зовсім — інша, якій випала велика честь. Якій довірили життя. Дім. Святість.

А вони всі підходять. Дорослі діти. І я, здається, плачу.

Тільки Тамара, здавалося, машинально виконала ритуал. І в її очах поваги до себе я не побачила. Але й ненависті також. Для неї я лише інструмент. Справжній вождь — ось він, у мене на руках, хапається рученятами за мій палець. Ще дуже малий, щоби правити. Але досить сильний, щоб оголосити своєю волею мене регентом.

Останнім був Роб. Стриманий, чемний. Підвівшись із колін, він усміхнувся мені та шепнув:

— Ласкаво просимо додому.

Додому…

Дивне слово. Колись я вважала домом будинок атлі. Давно. У минулому житті. З того життя в мене залишився лише Гліб — стоїть поруч, усміхається. А я розгублена. Спати хочу. Ще й Алан капризує, певно, зголоднів. Піднятися б нагору, впасти на ліжко і проспати до завтра. Краще б у ліжко Еріка — у кімнаті, яку я все ще виразно пам’ятаю. Темні стіни та світильники. Масивний комод у кутку. Чорне покривало. Білі подушки. Вікно на півстіни та важкі штори. Запах карамелі.

Навряд чи мені віддадуть ту кімнату. Але помріяти можна.

Алана я нагодувала на кухні. Потім сама поїла. Гліб чекав у вітальні — розмовляв із Робом. Про мене дбала Еля. Зовсім ще дівчисько — уже не підліток, але ще й не жінка — вона оточила мене теплом та ласкою. І, поки я їла, вона няньчилася з Аланом. Потім він заснув, і цілителька розчулено вдивлялася в дитяче личко.