Розділ 26. Напередодні змін

У каміні тріщали нещодавно підкинуті дрова. Сирі. Вода шипіла, випаровуючись, піддаючись вогню.

Цього року листопад у Венгені видався неймовірно сніжним. Снігу навалило до колін, він був пухнастий, мокрий і липкий. Ми робили сніговиків, грали в сніжки, незмінно закидаючи Дена й закопуючи його в кучугуру.

Він піддавався. Завжди. А ми реготали та сипали йому сніг за комір. Люсія танцювала, кружляла й падала, її щоки забарвлював червоним рум’янець, а Ден захоплено дивився на неї.

Вона була така вродлива. І така неприступна. Втім, Ден особливо й не наполягав — спостерігав здалеку, наче за яскравим метеликом, якого боїшся взяти в руки, щоб не пошкодити крила.

Вечорами ми сиділи на підлозі, пили гаряче какао та балакали. Люсія завжди засинала рано — звикла ще в селищі Барта. А Ден розповідав про своє дитинство, брата, якого він, попри заздрість, усе ж таки любив і намагався у всьому бути схожим на нього.

Але вони були різні. Матір’ю Дена була невідома нікому жінка. Вона померла під час пологів, і тоді батько приніс хлопчика до будинку. Здається, навіть скандал був. І перша дружина грюкнула дверима, залишивши спадкоємця. Але згодом повернулася. Жінки завжди вертаються. А чоловіки вміють чекати. Особливо, коли в запасі ще п’ять дружин.

Але попри це, мачуха Дена зуміла налаштувати проти нього брата. Уже після її смерті в них виникла сварка. Дитячі комплекси, кохана жінка — усе таке знайоме. А потім поєдинок. І вигнання.

Імен Ден не називав, і я його розуміла. Назвати — означало оживити пам’ять, а спогади іноді ранять сильніше за будь-яку зброю.

Іноді я не могла втримати власні в спеціально побудованій свідомістю клітині. Вони виривалися на волю. Минуле поверталося із цими картинками, хвилювало й турбувало.

Примари оселилися в хаті. Його господар, якому я так нічого й не сказала, приходив і невдоволено хитав головою. Я не довірилася, але хіба я могла? Мирослав — друг Влада. А Влад тісно спілкується із Дашею…

Мирослав був не єдиним, хто приходив безтілесним духом мучити мене в маленькому гірському будиночку. Єва готувала на кухні, і чудові запахи їжі пливли повітрям. Веснянка дівчинка, на ім’я Майя, яка вже, безперечно, подорослішала, заливисто сміялася. Бен — він приходив найчастіше, як і Влад.

Венген народжував певні асоціації, але до кінця осені спогади перестали переслідувати мене.

Я опановувала дар сина, який раптово проявився. Спочатку вчилася пересуватися на невеликі відстані: схил гори, залита сонцем галявина, берег гірського струмка, де Люсія часто плескалася влітку. Згодом вдалося повністю подолати нудоту та налаштувати внутрішній навігатор.

Барт часто приходив, і ми говорили. Про те, які якості має мати мудрий правитель. Про те, як вирішувати суперечки власних одноплемінників і як поводитися з мисливцями у межах нинішньої системи. Як реагувати на небезпеку. Як зібратися в потрібний момент. Як надавати приклад іншим.

Ден у такі моменти особливо уважно слухав і, здавалося, ловив кожне слово вождя сольвейгів. А я дедалі більше заряджалася впевненістю, що можу правити скаді. У суспільстві сольвейгів завжди спокійно й легко, а тривоги розчинялися в повітрі.

Але іноді, як у такі моменти, коли наздоганяла самотність і накривало прозорим шатром, я сумувала за Еріком. Його привид не переслідував мене, ніби причаїв на мене образу за ту нашу останню розмову. А може, з кана навіть для примар дороги немає…

І я намагалася, як могла, відтворити його образ самостійно. Лукавий погляд. Ямочку на підборідді. Теплі долоні. Але час злизував спогади, наче хвиля з піску, робив їх розмитими й ледве помітними. І я малювала по новій. Щоб не забути. А під серцем у мене ворушилася його дитина.

— Сумуєш? — Ден завантажив ще одну зв’язку дров біля каміна й сів поруч. Від нього пахло морозом. Вітром. Мокрим снігом та сосною.

Я не відповіла, лише слабо посміхнулася і подивилася на вогонь.

— За особливими людьми завжди сумуєш довго, — сказав він, не звертаючи уваги на моє мовчання. — Я довго сумував. А перед цим сердився. Біснувався і хотів усіх убити.

— Вона обрала іншого? — Цікавість усе ж таки перемогла боязкість. Та й Ден сам заговорив. — Твого брата?

— Вибрала, — гірко посміхнувся він. — Вийшла за нього, дурна. А він… ніби дружин йому було мало, треба було мою жінку забрати!

— Класика жанру, — іронічно зауважила я. — Наче він у тебе її забирав! Не силоміць же змусив її заміж вийти.

— Не силоміць, — зітхнув Ден.

— Ти все ще злишся, чи не так? — Я подивилася на нього із цікавістю.

Він похитав головою.

— Не злюся. Я був поганою людиною, Поліно. Робив дурниці. Чинив підло. На моєму фоні брат виглядав лицарем у золотих обладунках. Я розумію її та водночас звинувачую. Підсвідомо. Вона єдина, з ким я був собою. Справжнім. І вона мною знехтувала. Він ніколи справжнім не був. Золота обгортка, а що всередині — невідомо.

— Ти не боровся? Залишив усе, як є? Втім, шлюб хижаків однаково розірвати не можна…

Шлюби хижаків руйнує лише зречення та смерть.

— Не боровся. Пішов. Потім познайомився з Бартом, і він врятував мене. Буквально. І навчив, що минуле треба залишати в минулому. Як зараз учить тебе.