Розділ 25. Несподівані здібності

Людям важлива підтримка. Завжди. Особливо коли вони розгублені й не знають, що робити. У такі моменти вони найбільш уразливі. Слабкі.

Я сиділа й дивилася в одну точку — на дірку в матраці, залишену зброєю вбивці. Пахло дощем. Страхом. Кров’ю. І малиновим кондиціонером для білизни.

Ден сховав ніж у задню кишеню джинсів. Поставив захист на помешкання. Підійшов до тіла й підняв його. Видихнув голосно — швидше за все, чоловік був важким. Хоча ні, не чоловік — труп. Людина, убита хижаком.

— Гей, Поліно, чуєш мене?

Я повільно, наче крізь товщу води, що заважала рухатися, повернула голову. Ден тримав убивцю на плечі, наче мішок із картоплею, трохи присідаючи під його вагою. Волосся мерця злиплося від крові. Силует повільно розпливався, гублячись у товщі води — солоної та мутної.

— Не плач! — жорстоко наказав Ден. — Не смій розкисати. Я поставив захист, тож ніхто не ввійде. Закину його якомога далі в ліс. А ти поки приберися тут, зрозуміла?

Я кивнула, стираючи зі щік пекучі сльози.

І він пішов.

До підлоги присихала кров, неприродно обтікаючи місце, де нещодавно лежав незнайомець.

Я встала. Знайшла в коморі відро й ганчірку, налила води, і поки вона текла, дивилася на себе в дзеркало. Шкіра кольору блідого воску. Щоки, що ввалилися, темні провали очей. Райдужка потемніла, зіниці розширені. Руки стиснуті в кулаки та притягнуті до грудей. На шиї смуги від нігтів убивці. Треба ж, я навіть не відчуваю…

Вода була теплою. Пестила шкіру долонь, коли я вичавлювала ганчірку. Але відмити все з першого разу так і не вдалося. Запах крові спричинив нудоту, і я намагалася не дивитися, коли відтирала червону, липку субстанцію з підлоги. Не допомогло.

Ледве встигла добігти до ванної, де мене знудило вчорашньою вечерею. Руки тремтіли. Серце відчайдушно билося. За вікном продовжував шелестіти дощ.

На балконі полегшало. Я судомно ковтала наповнене свіжістю повітря і намагалася заспокоїтись. Гладила живіт, наче могла таким чином заспокоїти малюка.

І думала, думала… Про те, кому могло завадити моє життя чи життя дитини. Про те, що робити далі. Про примарні можливості та неминучі втрати. Свободи, насамперед.

Втім, свобода — не головне. Життя важливіше. Завжди.

Кров я все ж таки відмила — з третьої спроби. Але запах однаково залишився — дурманливий, їдкий. Тому я сіла на диван у вітальні й почала чекати Дена.

Він повернувся ближче до ранку, брудний і без футболки. Дощ скінчився, небо на сході забарвилося малиновим кольором. Говорять, коли встає червоне сонце, вночі пролилася кров. Не брешуть.

Я не стала питати, куди Ден подів тіло. До найманого вбивці мені більше не було справи. Докорів совісті також не виникло. Він сам винен.

Охопив дивний спокій. Впевненість. У голові вже оформилася досить виразна думка — план дій, якому я збиралася слідувати. Я знала, що робитиму далі.

— Барт обіцяв залучити своїх шукачів, — втомлено промовив Ден і покосився на крісло. Сідати не став, мабуть, не хотів забруднити оббивку. Мені було байдуже — хай навіть доведеться його викинути. — Але сама розумієш, сольвейги рідко світяться в зовнішньому світі, тож за ефективність не ручаюся.

— Пофігу.

Барту не потрібні мої проблеми. Я вирішу їх сама.

— Я допоможу, чим зможу. Залишуся з тобою, і вбивця не поткнеться. Мабуть…

— Навіщо? — Я підняла на нього очі. — Сенс тобі возитися зі мною?

— Ти — сольвейг. Барт любить тебе, Поліно. А я йому багатьом завдячую.

— Добре, — кивнула я. Підтримка мені не завадить. Втім, я її знайду.

— Ти сильна й цікава, але не дуже гостинна, — пробурчав він. — Мені б помитися та поїсти. Втомився дуже, поки позбавлявся твоєї проблеми.

— Так, звісно, — кивнула я. — У ванній кімнаті є рушники, а одяг… У комоді знайдеться майка та спортивні штани — Гліб тут часто ночує.

Поки Ден купався, я розігріла залишки обіду, приготовленого Люсією. Тушковані овочі та запечене в духовці м’ясо. Від їжі нудило — чи то давався взнаки токсикоз, чи наслідки того, що сталося вночі. Подряпини на шиї болісно нили. Обробити б…

Розвиднілося. Малиново-червоний обрій став небесно-блакитним. Небом пливли білі, пухові хмари. Мокре місто дихало прохолодою.

Настав новий день.

Я дивилася у відчинене навстіж вікно, коли Ден вийшов із ванної. Від нього пахло горіховим гелем для душу та м’ятним шампунем. Кавоварка лаялася, випльовуючи коричневий напій у кавник. Тепер доведеться утриматися від кави. Та й багато від чого іншого.

— Загалом, тобі треба валити з міста, — бадьоро зазначив Ден, сів за стіл і настромив на виделку шматок м’яса. — Однозначно. Краще до сольвейгів, щоправда, народжувати там незручно. Або, якщо знаєш інше місце…

— Знаю, — рішуче кивнула я. — Але спочатку потрібно дещо зробити.

Життя різко змінилося. Стало небезпечним, сповненим дикого азарту. Причому, я не відчувала себе дичиною — швидше, мисливцем, що зачаївся в кущах. Я готова була вбити кожного, хто намагатиметься зашкодити мені.