Розділ 24. Спроба номер два

Ранок. Сонце повзе по подушці, підбирається до волосся, плутаючись у складках наволочки. А я дивлюся, і вставати ліньки. Просто лежу. Гліб має прийти, але трохи пізніше, а отже, можна поки що не вставати.

Він останнім часом дедалі частіше хмуриться. І бурчить. Не зло. Хвилюється за мене. Дурний, зі мною все гаразд. Думала, буде гірше. Боляче. Сльози ночами, сумніви, бажання все змінити. Як раніше, коли я сто разів міняла минуле в думках.

Але нічого цього не було. Тільки туга іноді накочувала, особливо в дощові дні. Благо, цього літа вони траплялися рідко.

Наступного дня після відходу Еріка було погано. Тієї ночі я поїхала до своєї квартири. А зранку прийшла Тамара. Лаялася, називала мене зрадницею і, здається, норовила вдарити. Але тоді зі мною був Мирослав — він це зупинив. І войовниця забралася.

Потім приходила Віка, просила виговоритися. А що казати? Адже все гаразд. Тож говорила вона, а я слухала. Не дуже уважно, до речі. Думки розсіювалися в повітрі, і щоб зібрати їх, були потрібні зусилля. Здається, Віка щось говорила про Андрія. Про те, який він ніжний і які смачні млинці готує. Почувши про млинці, я кивнула й підтвердила — готував Андрій справді відмінно.

Мирослав заходив. Часто, майже щодня. І я була йому рада. А ще Іра обіцяла приїхати.

Я чекала. Дедалі частіше помічала, що сиджу, стискаючи в кулаку амулет Еріка, наче панацею від усіх бід.

Але поступово я здавалася слабкості, як у ті дні, коли Герда брала мій кен. Тепер Герди не було, а слабість залишилася. Біль у жилі ще — тупий, нестерпний. Апатія. Це все наслідки відходу з атлі, казала я собі. Ерік притупляв їх, а тепер вони повернулися.

А загалом усе було непогано. Вранці тільки охоплювала сонливість, але поспішати було нікуди, тому я дозволяла собі поніжитися в ліжку. Інколи закрадалися думки про пошук роботи, але я їх відкидала. Колись… потім. Завтра?

Дзвінок у двері відірвав від меланхолійних думок. Гліб сьогодні зарано. Їжу, мабуть, приніс. Він приносить, я викидаю. Наш новий ритуал. Та ще й носить у такій кількості, що й армія не впорається. Наче я в магазин сходити не можу.

Але на порозі стояв зовсім не Гліб. Барт. У просторих лляних штанах кольору стиглої пшениці, квітчастій сорочці та крислатому солом’яному капелюсі, що приховував верхню частину обличчя. З-за його плеча нетерпляче визирнула рудоволоса, усміхнена Люсія. Воно безтактно відштовхнуло вождя сольв’єйгів, зробила крок до квартири, а за нею просочилися аромати меду, кориці та багаття.

— Люсіє! — видихнула я і опинилася в обіймах цілительки. Заплакала. Від щастя, мабуть, чого ще мені ще плакати? А вона гладила по спині та шепотіла:

— Не плакати, не можна плакати…

А Барт сумно посміхався поряд. Повернулося відчуття затишку, і біль у жилі відступив. Тільки слабість залишилася, і Люсія потягла мене на диван.

— Маєш поганий вигляд, — похитав головою Барт. — Мабуть, треба було прийти раніше.

— Ні. Хоча… Я завжди вам рада! Тільки пригощати нема чим. Зовсім. До магазину треба сходити, але сил немає зовсім.

— Звісно, ​​не бути сил! — сплеснула руками Люсія. — Коли ти востаннє їла?

— Вчора вранці, здається… Не хочеться.

— Не хочеться вона! Про себе вона не думати, а про дитинку хто подумати?

— Про яку дитинку? — здивувалася я.

— Оцю. — Вона тицьнула пальцем мені в живіт і насупилась. — Вчасно побачити. А то б ти його голодом заморити. Хлопчик потрібний багато харчуватися. Сильний бути. Воїн.

— А ти не відчуваєш? — Барт сів поруч і взяв мою долоню. — Два місяці в тобі нове життя, Поліно.

— Неможливо! — Я повернулася до Люсії. — Я пила твої трави. Щодня.

— Трави? Які трави? — як лисичка, примружилася цілителька. — А, ті трави! Так трави не є панацея.

— Не панацея? А хто казав: стовідсотковий результат для хижачки?

— Я казати таке? — обурилася руда. — Повідомити тебе, що не існувати такий засіб. Ти доросла жінка, а вірити в дурниці.

Я ловила губами повітря, задихаючись від обурення, а Барт міцніше стиснув мою руку і спокійно сказав:

— Це благо, Поліно. Подарунок. Прийми.

— Благо…

Люсія мене обійняла. Говорила щось і гладила по спині, волоссю, передпліччю. Що дитина — це добре, що хлопчик буде сильним, і я маю зібратися заради нього. Не сумувати. Їсти. Дихати. Жити.

Тільки от… Я ж зовсім не чекала. Не планувала. І в нинішній ситуації чи це правильно? Що із цим робити тепер? Дитина… хлопчик буде скаді. А я… одиначка. І в плем’я не хочу, тим більше в Дашине. Але ж як тоді бути? Адже відберуть! Тамара постарається, Даша теж не заперечуватиме.

А якщо не сказати? Приховати, адже на вірність скаді я не присягала? Але в такому разі чи зможу я захистити дитину? Захисниця з мене так собі, та і здібності сольвейга іноді підводять.

Хоча… Є я. Не сольвейг із незвіданим до кінця даром, який душить, палить живіт і долоні, наче ніж. Не атлі — я покинула їх, вирвала із життя, щодня навчаючись обходитися без племені. Не коханка Еріка, адже сама його прогнала.