Розділ 23. Важке рішення

Фіранка плавно майнула, танцюючи на протязі, який вривався у вікно. Під ногою протяжно рипнула половиця. З кухні долинув стукіт тарілок — Тамара вихлюпувала залишки злості на посуд.

А потім нас огорнула дзвінка тиша. Я намагалася сконцентруватися на диханні Еріка — глибокому та спокійному. Хотілося заспокоїтися самій. Повернути опору та не провалюватися в невідомість.

Але його дихання чутно не було, тільки моє — уривчасте й ледве помітне. А ще пульс болісно віддавався в скронях. Руки злегка тремтіли, і я засунула їх у кишені.

— Нічого не скажеш? — тихо спитав Ерік глибоким голосом. Такий голос — особливий вид зброї, її так просто не дістають.

І я б сказала, тільки ось що?

— У маленької щебетушки відняло язика?

Усміхається. Жартує? І не зрозумієш. Як тоді, коли ми познайомились. Тоді мене ще лякав і цей погляд, і ця усмішка. Тоді я ще його не знала. Сильного. Досконалого. Коханого.

— Ти жартуєш?

Ерік похитав головою.

— Ні.

— Але ж ти… мріяв про це все життя. Сам казав. Що є мета, і відступати від неї — блюзнірство.

— А ще я казав, що ти мені дорога, пам’ятаєш? — Він схилив голову набік, подивився мені в обличчя. — Ти тоді перебила — дуже нетактовно, до речі. Й обіцяла закінчити розмову, коли я повернусь із хельзи. Я повернувся.

— Ти теж… дорогий мені, але… — Слова застрягли в горлянці, дряпалися гострими голками, завдаючи болю. Води б. І вийти на повітря.

— Але?

Чому він такий спокійний? Я тут намагаюся не збожеволіти з радості, а він абсолютно непохитний. Вивчає, чекає. Дихає.

І ти — дихай, Поліно.

— Кан. Незабаром. Твоя ціль, пам’ятаєш? Знання. Новий рівень. — Я видихнула і відступила на крок. Ерік примружився і, здавалося, засмутився.

Я напевно щось зробила не так. Але що?

А потім він зітхнув і перестав дивитися на мене. Відвернувся до вікна, до зірок, які байдуже блищали на небі, наче пришиті до темного сукна ґудзики.

— Розумію, ти цього не чекала. — Голос глибокий, але вже інший. У ньому немає питання — лише розуміння. Речей, які не хочеться розуміти, але треба. Як часто я змушена були миритися з такими речами? До цього моменту їх було так багато, й ось розтанули… — Але я багато думав. Ти не хочеш повертатися в атлі, і нам добре разом, то чому б…

— Ерік!

Я притулилася до нього, обвила руками талію і замружилася. У голові все ще паморочилося, і я намагалася прийти до тями. А для цього треба, щоби він замовк. Не говорив дурниць і не знаходив практичного застосування почуттям.

Він замовк — наче відчув. Лише притис мене до себе й уткнувся носом у волосся. Дихав. Гаряче, нервово. Тепер я розрізняла рваний звук його дихання.

Стояти б так всю ніч, тільки сил не вистачить. Розмова ця, емоції, що виплеснулися раптово й різко, потужним потоком — спустошили мене. Ноги відмовлялися тримати, схотілося сісти, а краще лягти. І щоб він обіймав і дихав мені у волосся. Чудово!

— Втомилася? — запитав Ерік, ніби прочитавши мої думки. Але він не читав — я знала. Адже обіцяв. А його слову я вірю.

— Трохи, — кивнула я.

— Навіть чаклунки втомлюються, — усміхнувся він.

— Я не чаклунка. Просто сольвейг.

— Я б посперечався. — Він зітхнув і потерся носом об мою потилицю. — Переночуємо сьогодні тут? Мені хотілося б, щоб ти звикла до скаді.

— Добре, — погодилася я. — І скаді мені подобаються. Усі, навіть Тамара.

— Тамара змінить до тебе ставлення, коли дізнається, що я залишаюся через тебе. Вона чудова, хоч і запальна…

Він говорив і говорив, а я більше не чула жодного слова. Зупинилася на трьох — котрі дарували радість.

Залишаюся через тебе.

Він сказав це так просто, ніби ніколи не сумнівався. А я зрозуміла, що для щастя треба так мало.

Втім, як і для біди.

Біда завжди приходить зненацька.

Мабуть, варто було йому сказати. Про те, що кохаю його і про те, що мріяла, щоб він залишився. Але я не сказала. Не могла знайти слів, а банальності здавалися недоречними. Негідними Еріка.

Місяць — це так мало. Особливо коли перестаєш цінувати час. Коли здається, що щастя вічне.

Безтурботність не можна допускати. Ніколи. Життя сповнене каверз, так і норовить підставити підніжку. Я забула. Загубилася в щастя.

Останній місяць пройшов у метушні: багато спілкування, нові знайомства, Гліб, який приїжджав майже кожен день і лукаво мружився, дивлячись на наші з Еріком переплетені пальці. Даша теж дивилася, але не так — уважно, допитливо. Але що мені було до неї? У захисниці скаді, напевно, своя правда. Точніше, не своя — правда Влада. А з ним у нас не склалося. Даша не заговорювала про ту ніч, я теж мовчала, і між нами склався правильний, на мою думку, нейтралітет.

Я будувала плани — тихо, крадькома, боячись озвучити та повірити. Але наполегливо й безнадійно плутаючись у визначеності.