Розділ 20. Знову хельза

У хельзі, як завжди, спекотно. Сонце в зеніті, тіні висохли, загубилися в жовтому піску. Десь на обрії жменька воїнів. Я знаю, чиї вони. Дізналася за одягом. Мабуть, ніколи не зможу забути. Ні темного, хтивого погляду, ні жорстокості, коли його володар засудив мене до смерті.

Це воїни Орма — двадцятеро осіб. Усе, як на підбір — сильні, міцні, високі, з хитромудрою сіточкою шрамів на шкірі. Таким був Інгвар. Воїн, який зрадив свого правителя і дезертував до ворожої армії.

Ті двадцятеро не відступляться, будуть битися до смерті. У кожного — важкий, гострий меч і відвага, якої позаздрив би будь-який солдат у кевейні. Їм нема чого втрачати, вони вже вмирали.

А навпроти, на коні, що переминається з ноги на ногу, потопає копитами в пухкому піску — Ерік. Наче риба у воді — у цьому жорстокому світі сильних чоловіків. До пояса оголений, волосся розпущене, і його ворушить вітер. Блакитні очі жмуряться і дивляться вдалину, на вершників Орма. Вони, здається, теж його помітили.

Вітер несе пісок вдалину, вихориться, прикрашаючи рівне море пустелі хвилеподібним орнаментом. Мене там немає, але я можу бачити, чути, відчувати все, що відбувається.

— Безумцю, їх більше! — вривається у свідомість знайомий голос, а через секунду в поле зору з’являється і його власник.

Тут він виглядає незвично та неприродно. Позбавлений знайомого лиску, засмаглий, у запиленому одязі й із розтріпаним волоссям, Влад має дикий вигляд.

Чи, може, хельза всіх змінює? Перетворює випещених, доглянутих чоловіків у середньовічних воїнів, вчить адаптуватися, виживати у світі, повному небезпек? Цікаво, як я виглядала, коли жила тут?

Поміркувати про це мені не дають.

— Злякався? — ліниво питає Ерік.

Влад посміхається в нього за спиною — недобре, хижо. А вершники невблаганно наближаються.

І я розумію — треба кричати. Зараз. Гучно. Щоби прокинутися. Щоб…

Сон виплюнув мене ліниво, як портал із кевейну в хельзу. Обліпив павутинням тривоги, ринув у душу приреченістю розуміння: це ще одне видіння, що наближає Еріка до кану. Віддаляє від мене.

Начхати. Вирішила ж учора, що так буде краще.

— Жахіття? — Ерік відклав у бік ноутбук і обійняв мене.

— Чергове випробування, — відповіла я і підвела на нього очі. — У хельзі.

— Віщий сон? — насупився він.

Я кивнула.

— Цього разу хельза. Там були воїни Орма, він тамтешній правитель. Двадцятеро його воїнів. А вас усього двоє.

— Двоє?

— Ти та Влад…

Ерік заплющив очі й шумно вдихнув. Схоже, ім’я Влада з учорашнього вечора діяло на нього, як червона ганчірка на бика. Приємно, звісно, але не допоможе.

— Швидше за все, саме він провів тебе туди. Адже лише хельїн може відчинити портал.

— А до чого тут… хочеш сказати, Влад помирав? — здивувався Ерік.

— Майже, — зітхнула я. — Він був у комі. Декілька років тому. Ну і…

— Повернувся?

— Так. Вестар, правитель сходу, відпустив його.

— А ти багато знаєш про хельзу, ніби сама там була.

— Я і була. Пішла з незнайомим хельїном шукати Влада. Влипла в історію, виплуталася і повернулася.

Ерік помовчав трохи, а потім безпристрасно сказав:

— Навряд чи Влад погодиться мені допомагати. У нас останнім часом натягнуті стосунки.

— Він допоможе, — запевнила я і відкинулася на подушки. — Проведе тебе.

— Хоче, щоб я швидше тут закінчив і пішов у кан? А ти повернулася до атлі?

Я знизала плечима. Була впевнена, що так і є, але говорити з Еріком на цю тему здавалося блюзнірством. Учора щось сталося між нами, і поки що я не готова була з’ясовувати, що саме. Можливо, і не варто це з’ясовувати.

— Знаєш, коли я з тобою, мені зовсім не хочеться вставати з ліжка, — усміхнувся він, ніби відчув мій настрій і захотів виправити його, розмалювати радістю думки. Вийшло — я не змогла стримати усмішки у відповідь.

— У мене давно таке бажання.

— Тоді давай його здійснимо. Сьогодні й завтра, і післязавтра… весь наступний місяць валятимемося.

— А як же сон? Видіння?

— До біса твої видіння! — різко видихнув він і поцілував мене. Потім потерся носом об мій ніс і додав: — Я вже починаю їх ненавидіти.

Я насупилась.

— Не говори так. Вони — твій квиток у кан, не забувай.

Ерік кивнув і несподівано спитав:

— Гліб — він для тебе хто?

— У сенсі, хто? — не зрозуміла я. — Він мій друг. Найкращий.

— Друг і все?

— Друг — це ого-го, — піддражнила я і розсміялася. — Я не закохана в нього, якщо ти про це.