Розділ 19. Суд та вирок

Минали дні, а видінь не було. Лише тривожні сни іноді про те, що я їх бачу. Точніше, не їх, а останнє — те, де бісів годинник. Я зненавиділа годинники. Іноді виникало непереборне бажання викинути їх у сміття.

Наприкінці квітня погода зіпсувалася. Йшов дощ. Коли Еріка не було, я довго сиділа біля вікна й дивилася на низьке, темне небо, сподіваючись щось відчути. Близькість, єднання, хоч би натяк на хвилювання. Жила спала, кров, мабуть, теж.

Довелося зізнатися собі: я більше не атлі. Навіть захисник це підтверджує. Уже не мій захисник. Колись у когось з атлі народиться дитина, і дощ дістанеться їй.

Хоча до кінця відхреститися від атлі я так і не змогла навіть у синій кімнаті Еріка. Якось увечері у двері подзвонили, і після цього все пішло шкереберть. Уявна безпека розвіялася, мов туман, оголюючи гострі рифи погроз.

Еріка вдома не було, а у вічко я побачила того, хто, як я думала, ніколи нізащо сюди не прийде. Хоча б із гордості.

Засунувши руки в кишені, на сходовому майданчику стояв Влад.

Спершу я малодушно хотіла не відчиняти. Адже напевно лаятися прийшов або нарікати на мій обов’язок. Але потім згадалася Герда. Чи сказав Владу хтось, що вона більше не загроза? А якщо ні, то він досі мучиться і думає, як позбутися вампіра. Мабуть, й атлі нікуди не випускає — тримає за сімома замками заради їхньої ж безпеки.

Я приречено зітхнула і відчинила двері.

— Поговорити треба, — кинув Влад і втиснув мене у квартиру. — Ерік вдома?

— Його немає, — насупилась я. — А тобі непогано б навчитися манер. Наприклад, запитати, чи бажають тебе бачити в гостях.

— Мені не до манер, Поліно, — дуже серйозно й чомусь зовсім не зло відповів він.

А я ж чекала цього. Злості. Образи. Несподіваних вчинків. Ревнощів. А не розпачу в погляді. Втім, причини цього розпачу він озвучив наступної секунди.

— Гліб втрапив у біду.

Я, як стояла, так і завмерла. Притулилася спиною до стіни й, мабуть, зблідла, бо Влад примружився і сказав:

— Ти щось знаєш, чи не так?

Я похитала головою і нічого не відповіла. Це таємниця Гліба. Чи маю я право її розголошувати? Особливо Владу? Та Гліб приб’є мене, коли дізнається, що я сказала про Ніку.

— Послухай, — м’яко продовжив Влад, — я знаю, він твій друг, й у вас існують секрети, які ти навіть під тортурами не розкриєш, але якщо тобі є що сказати про нього та ясновидицю, кажи зараз.

— Що з Глібом? — глухо спитала я.

— Його забрав Андрій дві години тому. А ще за дві години буде суд. Гліба судитимуть за викрадення ясновидиці.

Холодний страх народився в грудях, заморозив легені. Влад дивився пронизливо та чекав. А я мовчала. Не тому, що поклялася зберігати таємницю, а тому, що не знала, що говорити. І що це дасть?

— Полю, прошу, у нас мало часу! Я навіть сказав би, його немає зовсім. — Влад підійшов і поклав руки мені на плечі. В очах — непідробна тривога, навіть страх.

Що ж я роблю? Уявила себе богом, вирішую долі.

— Ніка в Коростені, — прошепотіла я. — Точніше, була. А зараз… я не знаю.

Затулила обличчя долонями, спробувала заспокоїтись і думати. Думати не виходило. Зовсім. Паніка завжди заважає думкам.

— Дідько! — видихнув Влад і відпустив мене. — То це правда? Гліб викрав її після суду?

— Гліб її не викрадав. Він її випив — після суду. Але Ніка — не проста ясновидиця, вона з тих, хто може впливати на нас.

— Впливати?

— Вони відновлюються. Такі, як Ніка. І можуть убивати за допомогою свого кена. Я бачила одного такого. Якщо він захоче, то в тебе знесе дах, і ти його вип’єш. Але Гліб тоді зірвався не тому. Він сердився — через тебе.

— Хочеш сказати, я мушу зараз відчувати подяку? — зло запитав Влад. — Він підставився. І, чорт забирай, я зовсім не знаю, як його витягти, Поліно!

— Ніка була в біді. Марк продавав її хижакам за гроші. Напевно, ти навіть не замислюєшся про таке, коли береш їхній кен, — отруйно видихнула я.

— Ти маєш рацію, не замислююся. Ясновидці потрібні мені, щоби вижити та зберегти своє плем’я. Тому я залишив співпереживання сольвейгам — їм не потрібно харчуватися.

— Вибач, — знітилась я.

— Так, дрібниці. Ти ж приховала нерозсудливість Ізмайлова. Як усе ж у таких випадках підходить політика подвійних стандартів: коли брешуть тобі, ти відчуваєш вселенський гнів, але коли потрібно збрехати самій — це для доброї справи, з дружби. І не має значення, що розгрібати мені!

— Я піду до Мішеля, — рішуче сказала я і відштовхнулася від стіни, але Влад зупинив мене.

— Не вийде. Тепер справа не лише в Мішелі. Для таких розглядів приїжджає кілька древніх. Сам Альрік буде на суді. А в нього особливий погляд на стосунки хижака та ясновидця — він вважає це збоченням.

— Між іншим, я народжена від такого зв’язку, — образилась я.

— Альрік цього не знає. І не дізнається. Чи хочеш, щоб він вирощував сольвейгів в інкубаторі, а потім ставив на них експерименти?