Розділ 18. Користь серіалів

Кожна людина, мабуть, хоч раз у житті замислювалася над тим, як убити вампіра. Усе почалося за часів буму вампіроманії, коли телеекрани заполонили фільми, серіали, а полиці крамниць — книги про кровопивців, де сильний і древній красень-вампір закохується в непомітну школярку, бо та має якусь особливу кров. І, озираючись через плече, нашіптує їй на вушко таємницю, що вбити його можна лише одним способом. І тут уже сценаристи використали всю свою фантазію: кіл у серці, сонячне світло, часник, свята вода.

Мій вампір був дівчиною, яку я виносила та народила. Вона закохалася в чоловіка, з яким я спала, і щадити мене не збиралася. Але одне все ж збігалося з вигадками сценаристів — у мене особлива кров, точніше, особливий кен, але це вже дрібниці. Щоб узяти його, Герді не треба кусати мене — досить просто торкнутися. І я помру. Так просто.

Але я можу зробити так, щоб вона не торкнулася.

— Дай мені спокій! — прогарчала я, міцніше стиснула трубу, розмахнулася і вдарила Герду по голові.

Мабуть, вона не чекала. А може, я дуже боялася, бо удар вийшов сильний. Вона впала — прямо в купу того самого листя, де до цього лежала я. Ідеальна зачіска розтріпалася, у волоссі заплуталося гниле листя, на правій скроні чітко виднілася відкрита рана із цівкою крові, що повільно стікала до ока. Коротка чорна куртка забруднилася в багнюці.

Напевно, я на той момент мала не кращий вигляд. Втім, мені красуватися не було перед ким — головне, вижити.

— Серйозно? — Герда сіла й гидливо обтрусилася. — Битимеш мене… чим там… трубою?

— Непогана зброя, — відповіла я і зробила крок до вампіра, але в голові пролунав чіткий наказ:

— Ні, Поліно. Не треба цього робити.

Я підвела очі — Ерік дивився прямо на мене. Так само крутив незнайомку, її кен вбирався його жилою, шифон майорів у повітрі, облягаючи точену фігуру.

Ерік не рухав губами, але я чітко чула вказівки.

— Будинок чаклуна, де ми знайшли отруту, за кілька кварталів звідси. Ти добре бігаєш. Біжи, Поліно.

І я побігла. Не розмірковуючи. Не сумніваючись. Вітер свистів у вухах, попереду блимав асфальт, ліхтарі, машини на узбіччі, випадкові перехожі.

Я не озиралася, але чомусь знала, що Герда мене чує. Куди б я не пішла, вона знайде. Заспокоювало те, що Ерік знає, де я буду. Закінчить зі своєю жертвою і прийде по мене. Врятує від драугра, не дасть їй мені нашкодити.

Дідько, як страшно! Серце б’ється, а смерть буквально дихає в потилицю. Моя?

Приватний сектор у цьому районі розпочинався різко. Багатоповерхівки обривалися невеликим проліском, а одразу за ним на чималій за розміром території розсипалися будинки.

Я звернула на головну вулицю, яскраво освітлену ліхтарями. У боці кололо, дихання бракувало. Скільки я вже пробігла? Кілометр? Два? П’ять? Уперше потішилася через власну впертість, коли, майже випльовуючи легені, продовжувала бігти за Еріком під час ранкових пробіжок.

Організм витримує трохи більше навантаження, ніж те, яке ти даєш собі через «не можу». Саме тоді відкривається друге дихання. Саме тоді треба вміти вчасно зупинитись.

Я і зупинилася — перед будинком Тана. Зігнулася навпіл і постояла кілька секунд, переводячи подих. Тільки тоді зрозуміла, що трубу так і не викинула. Міцно стискала в руці, наче воїн — гострий меч. Так, меч зараз був би доречним.

Перелякано озирнулася — Герда не переслідувала. Вулиця була пустою і сплячою. Я ковзнула в невеликий отвір між хвірткою та іржавими воротами та, здається, забруднила куртку. Начхати! Головне — сховатися від Герди.

Цікаво, чому Ерік наказав тікати саме сюди? Як саме він подумки говорив зі мною, я тоді не думала. Яка різниця? Головне — він переживав про мою безпеку. Невже, на будинок Тана він теж поставив суперзахист?

У коридорі було так само темно, і я ввімкнула ліхтарик. Піднята половиця лежала там само, де ми залишили її минулого разу, а в підлозі зяяла дірка — схованка чаклуна. Спогади нахлинули різко: я та Ерік, страх, рішучість, попіл на снігу, обійми.

Я рішуче видихнула і смикнула ручку дверей, що вели до кімнати.

Усередині горіли свічки. На підлозі по периметру, на стінах у старовинних свічниках, на підвіконнях. Вікна були забиті фанерою, саме тому я не побачила світла з вулиці. Зверху фанери була набита плівка. Звичайна, будівельна. Плівка, до речі, була скрізь — на стінах, на підлозі, нею був вистелений довгастий стіл посеред кімнати. Здавалося, не було тут жодної навіть найменшої ділянки, яку б не вкривала плівка.

Це що, варіант побачення «а-ля» Ерік? Свічки та стерильність?

З кожною секундою я розуміла дедалі менше.

Втім, розібратися мені не дали — вхідні двері рипнули, я відступила, повернулася до виходу й завмерла в очікуванні.

А за секунду на порозі з’явилася Герда. Розпатлана і зла. Обперлася об стіну й похитала головою.

— Я трохи хвора, щоби бігати. Це якщо ти забула. — Вона із жалем подивилася на правий чобіт. Чоботи в неї були гарні — високі, чорні, на шпильці. — Ще й підбор зламала.

Я уявила, як вона біжить за мною на підборах, падає і підіймається, спотикаючись через корчі. Я нервово посміхнулася. Відступила ще на крок і міцно стиснула імпровізовану зброю.