Розділ 17. Видіння та небезпеки

Ерік мав рацію — я була вільна. Поки він довгий час був відсутній у справах скаді, я насолоджувалася життям: гуляла, ходила в гості, займалася спортом. Ні в чому не обмежувала себе. Відкинула страхи, намагаючись тільки не світитись у людних місцях, щоб не попадатися мисливцям на очі.

Знала, що Мішель не забуде й не пробачить мені Марка. Мені та Глібу. І сумніви в словах Еріка про те, що я потребую опіки, вважала дурними. Що, втім, не заважало мені довго сидіти у Віки та пліткувати. Говорити про життя. Про чоловіків. І, звичайно ж, про кохання.

Тепер я могла говорити про це спокійно. Скинувши пута, вдягати їх уже не хотілося. Здавалося, Ерік спритним рухом скальпеля розкрив рану, і все, що скупчилося в душі — розчарування, туга, біль, страхи, сумніви — витекло. Слова полилися самі — шалені, емоційні, різкі. Були сльози та сміх, гіркі посмішки, коньяк із лимоном, приглушене світло кухонних ламп.

І самотність — у цьому ми з Вікою схожі. Як у дитинстві — тулилися один до одного, немов ріднішого нікого не було, і вдавали, що все добре, що ніхто нам не потрібен, а самодостатність — найбільша цінність жінки.

Зараз брехати собі було складніше і, якщо я могла замаскувати самотність яскравими стосунками з Еріком, то Віка не мала й цього. Я ділилася з нею думками, переживаннями, емоціями. І раділа, що кілька років тому, одного з осінніх днів Гліб буквально змусив мене розповісти подрузі про атлі. Про те, хто я, і що це тягне за собою. Сама б я не наважилася ні за що.

Гліба з того часу я бачила двічі. Але обидва рази — у квартирі Еріка. До атлі ми більше не їздили, я не просила, а сам Ерік, здавалося, забув про важливість крові.

Березень плавно перетік у квітень, весна вже не крилася — дзвеніла, цвірінькала, гріла сонечком. Сніг розтанув, асфальт просох, дівчата розпустили волосся, одягли короткі спідниці, каблуки та яскраві куртки. Життя відроджувалося, прокидалося від сплячки, як прокинулась я — одним холодним лютневим днем. Видіння більше не докучали, але, зізнатися, я щодня зі страхом чекала чергового, як події, що обріже нитку між мною та Еріком.

Того дня я не сумувала. Погода була сліпуче прекрасною, розчиняла страхи й викликала усмішку.

Я приїхала за речами — однаково жила в Еріка, тож, можна сказати, мала право на полицю в його шафі, хоча шафою величезну гардеробну назвати було складно. Ерік не заперечував, навіть сам пропонував кілька разів — ненав’язливо та обережно. Наче боявся, що я знову злякаюся і втечу, а кан так і залишиться для нього недосяжною метою.

Збігати я не збиралася. Я прив’язалася до нього. Любила в ньому все: ямочку на підборідді, крижасті очі, зморшку на лобі, коли він хмурився. Руки, які обіймали ночами, глузливий погляд. Впевненість. Зосередженість, коли він займався справами та не знав, що я за ним спостерігаю. А я сиділа, закутавшись у плед, на широкому ліжку, накритому темно-синім покривалом, і милувалася ним, як витвором мистецтва.

Напевно, мені потрібний був ідеал. Знову. Щоби перекроїти себе, повірити, що в житті є не лише біль та зрада. І вилікуватись, нарешті, остаточно.

Загалом, одного разу я зрозуміла, що речам місце поряд із господинею, а додому я ще нескоро повернуся. Та й весняний гардероб трохи відрізнявся від зимового.

Рідний під’їзд зустрів свіженьким ремонтом — запахом фарби та шпаклівки, гладко відполірованими поручнями та вимитими сходами. На сходовому майданчику я натрапила на Мирослава. Він кудись йшов, але, побачивши мене, вирішив затриматись. Сказав, що скучив, як мені здалося, зовсім щиро, і заманив мене на чай.

Ми говорили про все — довго, до хрипоти. Справа не в тому, що теми раптом з’явилися — вони завжди були. Просто щось у мені змінилося. Щось незриме, але суттєве. Мені стало цікаво все: як живуть альва, чи не одружився Алекс, чи бачиться Мирослав із Євою та Майєю, чи збираються альва до Львова. Він, своєю чергою, питав про Еріка — у душу не ліз, але подробицями випадку з Мішелем поцікавився. І тим, як загинув Марк — усе ж таки не щодня зустрінеш хижака, який вміє ставити печатку Арендрейта.

Загалом, я не помітила, як стемніло. Схаменулась, коли зателефонував Ерік і поцікавився, де я. Сказав, що сам знаходиться недалеко й заїде за мною за десять хвилин.

З’явився на порозі милий, привабливий, стримано привітався з Мирославом і потягнув мене до виходу. Нетерпляче, ніби поспішав кудись, попрямував униз сходами.

— Стривай, — засміялася я. — Речі. Я ж за речами приїхала і… відволіклася.

Ерік розвернувся, блиснув очима. Напівбожевільний, жадібний погляд. І його спрага — на шкірі, біжить сиротами по спині, руками, ногами. Від відчуттів хочеться сміятися.

— Відволіклася, — прошепотів він хрипко й тут же мене поцілував. — А я скучив.

— Ти дуже дивний сьогодні, — насупилась я.

— Передчуття. — Він провів пальцями по моїй шиї, ледве торкаючись, і я заплющила очі від насолоди. А потім розгорнув мене й підштовхнув до дверей.

— Бери вже свої речі.

Квартира Еріка викликала в мені впевненість, а ось моя останнім часом асоціювалася з неприємними подіями, тому, коли увійшла, я відчула легке занепокоєння. Не взяла це близько до серця, списала на страхи минулого, а їх я якраз ретельно виганяла. Викурювала.

До того ж Ерік був зі мною — ковзнув слідом, по-господарськи запалив світло в коридорі, потім у кімнаті. Я пам’ятаю, як зробила крок за ним.