Розділ 16. Наслідки обміну

Час зупинився. І ми з Глібом застигли в ньому, як мухи в бурштині. Злість мисливця накочувала хвилями та, здавалося, ось-ось зіб’є з ніг.

Гліб усе ж таки вибрався з ліжка. Потягнув мене за руку, відтіснив до вікна і сховав за спину, наче міг таким чином захистити. Він не міг. Мацаки мисливців не знають перешкод. А я їх уже відчувала на своїй жилі — чіпкі, неприємні, люті.

— Ти набридливе, дрібне звірятко, — сказав Марк прямо мені в обличчя. — Носяться з тобою, а ти гідна лише одного — смерті. І якщо не болісної та довгої, у нашому штабі, то швидкої. Тут і зараз.

— Гей, легше, — обережно перебив його Гліб. — Я скажу, де Ніка, тільки заспокойся.

Не знаю, блефував він чи ні, можливості перевірити не було — Марк, схоже, відпускати мене не збирався. Кліпнув моторошними очима і відповів:

— Звісно, ​​скажеш. Ти поїдеш на суд. А вона, — він тицьнув у мене пальцем, наче мало було смертельних мацаків на моїй жилі, — здохне тут.

Дідько, він серйозно! Не блефує. Він же… уб’є мене тут і зараз.

Жах, липкий, панічний, стер усі свідомі думки, залишаючи одну — істеричну, гучну та пронизливу. Її я і озвучила — голосно закричала:

— Ерік!

Мабуть, кричала я не для того, щоби він почув — однаково не встиг би. Є такі ситуації, коли встигнути просто неможливо — усе відбувається так швидко, що ти й подумати не встигаєш, не те щоб щось зробити.

Марк рвонув мою жилу, живіт пронизав дикий біль, в очах потемніло. Пам’ятаю голосний схлип Гліба, сизі стіни та моторошні очі мисливця. Усе, як у тумані. Ні вдихнути, ні видихнути, наче хтось невидимий перекрив мені доступ кисню.

А потім Марк похитнувся. Ледь помітно. Подивився вниз і з диким гуркотом звалився на підлогу — прямо на паркет.

— Курва! — тихо вилаявся Гліб і схопив мене за плечі, наче я теж збиралася впасти.

Я не збиралася. Попри всі закони, стояла і збентежено дивилася на важке, нерухоме тіло Марка.

А потім з’явились усі. Ерік, Влад, Мішель, навіть Рита вбігла в кімнату — не злякалася мисливців, це ж треба! Кирило запізнився рівно на дві секунди, за ним у дверях злякано м’явся Альфред.

Ого, скільки рятівників набігло! А чи треба мене рятувати?

Усі застигли на місцях, наче статуї, і тільки Мішель обережно ступив до Марка, підозріло на мене зиркнувши, присів і помацав у мисливця пульс.

Здавалося, минула вічність, перш ніж він знову підвів очі.

— Він мертвий.

Відчуття абсурду не залишало. Марк мертвий? Але… як?! Хіба не мене він щойно… хіба не я… Відразу згадалося, як Влад убив Бена у Венгені, і я перевела на нього погляд? Але Влад на мене не дивився — він, як і Мішель, дивився на мертвого мисливця і виглядав приголомшено.

— Як ти це зробила? — суворо запитав древній.

— Я нічого не робила! — На підтвердження своїх слів я виставила вперед долоні, і з несвідомим задоволенням помітила, як Мішель трохи відсахнувся. Та він мене боїться! Боїться, що я і його тут прикінчу. Змету віничком в урну, і ніхто не згадає про грізного доглядача Житомира.

— Він мертвий, Кастелло. Як ти це поясниш?

— Це мене тут мало не вбили! Твій мисливець. Твій чортів кат!

— Якщо не ти, тоді, може, це зробив Гліб?

— Ніхто його не вбивав, — спокійно промовив Ерік, ступив до мене та обійняв за плечі.

Тепло. Як же тепло та безпечно! Напевно, Ерік правильно сказав: не треба мені від нього відходити. Щось замахи на моє життя почастішали — так мені до літа точно не дотягнути.

— Але якби я був тут, прикінчив би його власноруч, — зло додав вождь скаді й замовк.

— Поясни, — здавлено попросив Мішель.

— Він намагався порвати її жилу, що тут незрозумілого? От і загинув. Будь-хто загине, хто спробує.

Влад підвів на нас очі та чомусь зблід. А я остаточно заплуталася. Та й не хотілося мені на той момент розплутуватись — повернутися б у квартиру із синьою спальнею, залізти під ковдру та пити заспокійливий відвар Люсії, поки не засну чи хоч би не відійду від шоку.

— На її жилі печатка Арендрейта, — спокійно сказав Ерік.

Це має щось означати? Що ще за печатка така? І коли я встигла її здобути? І чому, чорт забирай, мисливець мертвий, а я жива, хоч має бути навпаки?!

— Дуже корисне вміння для звіра — ставити таку печатку, — крізь зуби процідив Мішель. — Ти ділився з нею кеном?

— Так, — незворушно відповів Ерік.

— Наскільки я знаю, це не заохочується у вашій спільноті для невінчаних пар.

— З мораллю ми якось самі розберемося.

— Мені яке діло? — знизав плечима Мішель. Здавалося, йому зараз зовсім не до нас. Звичайно, тепер доведеться пояснювати Альріку, що сталося…

Дідько, Альрік! Тільки його тут не вистачає для повного щастя. Адже напевно приїде подивитися, що з нами стало. А ще і Влад так дивиться, що в мені незабаром дірка утвориться.