Розділ 15. Гнів Марка

Повернувшись після пробіжки, я звалилася на ліжко. Бігати з Еріком було нестерпно важко: коли я вже майже випльовувала легені і вмирала від болю в боці, він готовий був бігти та бігти. Неймовірно витривалий, аж заздрість бере!

Після цього в нього ще вистачало сил на силові тренування, коли я буквально падала з ніг.

Я всміхнулася, згадуючи минулу ніч. І позаминулу, і ту, що була до неї… Тиждень минув, а я так само щаслива. Довгенько я не дозволяла собі цього — відпустити себе, свої бажання. Й ось відпустила. Звільнилася. Лежала і слухала ритмічний скрип тренажерів у спортзалі та уявляла Еріка — розпаленого, у мокрій майці, з пасмом, що вибилося з хвоста.

Мого Еріка…

Я сіла і відкрутила пробку пляшечки з відваром із трав Люсії. Тих самих. Знала, чортиця, що вони мені все ж таки стануть у пригоді! Навіть рецепт залишила: «Заварювати одну щіпку на чашку. Пити вранці». Мила моя, дбайлива Люсія. Як же добре, що я з нею познайомилася! І з Бартом, Деном і всім плем’ям сольвейгів. Весь світ тепер здавався мені дружнім, світлим, райдужним.

Ерік просунув голову в отвір дверей.

— Гей, ти чого розслабилася? Давай у душ, потім швидко снідаємо і їдемо.

— Їдемо? Куди?

— А я не казав хіба? До атлі.

Я пирснула, розплескавши солодкуватий, терпкий напій.

— Куди?!

— До атлі, — незворушно повторив Ерік.

— Мені не можна, ти ж знаєш.

— Поки ти зі мною, тобі можна все, — безкомпромісно заявив він. — Звикай.

І знову зник у коридорі. А я завмерла на ліжку, стискаючи злощасну пластикову пляшку, намагаючись осмислити те, що він сказав. Їхати до атлі? Зараз? Навіщо? Чому? Та і треба воно мені?

Ерік явно вважав, що треба. Не дарма ж тягнув мене із собою. Ось що йому заважає поїхати одному, якщо вже так закортіло? Я із задоволенням почекаю тут, телевізор подивлюсь чи висплюсь — однаково ночами він не дає. Спати йому взагалі майже не потрібно, і, якщо не працює чи не вирішує справи скаді, Ерік потребує уваги. Багато уваги. Йому завжди і всього мало.

Від цих думок по тілу розлилася млість, і я зітхнула. І чого йому вдома не сидиться?

Мішель суворо заборонив мені зустрічатися з атлі, а якщо не послухаюся, постраждає не тільки Влад, а й Андрій. Тому я нікому, окрім Іри, не дзвонила. Навіть Глібу.

Я встала, прочовгала до ванної. Ерік уже ніжився під струменями води, за напівпрозорим склом душової кабінки. Я рішуче стягнула одяг, склала в кошик для білизни, розсунула стулки та зробила крок усередину. Мене відразу огорнуло паром і деревним ароматом гелю для душу. Ерік обійняв мене, притиснув до стіни, поцілував і потер носом об мій ніс.

— Не хочу до атлі, — серйозно сказала я. — Не треба злити стародавнього. Та й що мені там робити? Може, з’їздиш сам, якщо тобі так треба?

— І хто в нас маленька боягузка? — насмішкувато поцікавився він і почав мене намилювати.

— Я не боягузка, просто… Покличмо Гліба в гості, а решту я бачити не хочу. Атлі — минуле, навіщо ятрити старі рани?

— У тобі кров атлі, — серйозно сказав Ерік, ретельно змиваючи з мене піну. — Не можна цим нехтувати.

Він надто серйозно ставився до кревних пут. Але якщо я не почуваюся більше атлі? Якщо голос крові мовчить?

— Ти ніколи не зрозумієш, чи хочеш повернутися, доки не прийдеш у той будинок, Поліно. До того ж я хочу дещо перевірити.

— Звучить зловісно, ​​– насупилась я.

— Не бійся, перевірятиму не тебе.

«А кого?» — хотілося спитати, але я не спитала.

Іноді він поводився дивно: міг довго дивитися на мене, не кліпаючи, поки я не починала бентежитися і питати, що він у мені такого розгледів. Ерік ставив підозрілі питання, заводячи розмову в якісь нетрі, а потім різко її обривав. Наче намагався з’ясувати щось про мене. Дивно, адже ми досить відверті, і він міг дозволити собі спитати прямо.

Але деякі думки він, певне, вирішив залишити при собі. Та я і не допитувалась. Ні з ким і ніколи, якщо, звичайно, виключити Гліба, я не мала таких довірчих стосунків. Не хотілося псувати їх підозрами та допитами.

За сніданком Ерік був незвично мовчазний і зосереджений. Втупився в планшет і хмурився, а я спостерігала за ним з-під напівопущених вій і повільно пила каву з молоком.

До атлі не хотілося зовсім. Після випадку з Тедом Влад, напевно, ще сердиться, а ще я не в курсі, чи знає він про нас з Еріком. Якщо Даша присвячена, знає напевно. Чи казав Ерік Даші?

Загалом, я була рішуче не готова зустрічатися з Владом, та й інших бачити не горіла бажанням, але Ерік наполягав, і засмучувати його не хотілося. Взагалі ніколи й нічим.

Весна перемогла зиму. Дзвеніла раннім окапом, хлюпалася жижею під ногами, цвірінькала горобцями та світила теплим сонечком. Загалом почалася точно за календарем — на початку березня.

Ми вирулили з доглянутого двору, й Ерік увімкнув музику. Ту, яку я ніколи не розуміла і яку постійно слухав Гліб — гуркотливу, клекотливу та дзвінку. Втім, Ерік і сам був таким голосним, наполегливим, безкомпромісним.