Розділ 14. Глибокий синій

Я зателефонувала Еріку, і ввечері він приїхав. Знову зʼявився в моєму житті, і воно стало світлішим. Легшим. Він увійшов до моєї квартири — усміхнений, гучний, і заповнив собою весь простір. Ні слова не сказав про моє прохання побути на самоті та подумати. Просто спитав, як справи. А я розповіла про видіння.

— Стривай, ти пам’ятаєш час? — відразу надихнувся він після того, як я закінчила розповідь. А на обличчі відбилася незрозуміла суміш емоцій. Чи то радість, чи здивування. Виглядав він при цьому майже божевільним.

— Так. — Я вказала на бабусин годинник. — Я дивилася на нього.

Він усміхнувся. Різко притягнув мене до себе й обійняв. А я розгубилася. Знову.

— Це ж чудово!

— Правда?- зніяковіла я і обережно відсторонилася. — Що в цьому доброго? Може, ти не зрозумів, але я бачила дивну жінку, що вміє літати, а як їй протистояти, зовсім не знаю. До того ж ти був непритомний.

— Це дрібниці. Ти бачила час — ось що тішить. Отже, час відкриття порталу також побачиш.

— Порталу?

Ерік зітхнув, сів на диван, запрошуючи й мене. Подивився так, ніби збирався розкрити найголовнішу таємницю свого життя.

— Порталу в кан. Чи, як гадала, я туди потраплю?

— Я досі не можу зрозуміти, — спохмурніла я, — а як же скаді? Як ти залишиш плем’я?

— Я залишу його на Дарʼю. Жінки також можу правити скаді. Поки не народиться спадкоємець-чоловік.

— Даша не здалася мені правителькою, — засумнівалась я. — До того ж вона захисниця. Хіба правитель не має бути воїном?

— Необов’язково, — усміхнувся він. — Головне — згуртувати плем’я. Дарʼя зуміє, якщо постарається. До того ж у книзі згадується, що після мого відходу в кан племенем правитиме жінка. А потім з’явиться спадкоємець — сильний вождь.

— Ти настільки довіряєш цим пророцтвам?

Я згадала, як мені пророкував Барт — він не сказав нічого певного. Пізнаєш силу, навчишся відпускати та втримувати, бла-бла. Як на таке взагалі можна покладатися?

— Книгу пророцтв зберігає Арендрейт, а я спілкувався з ним особисто. Усі пророцтва з книги збуваються.

— Напевно, ти дуже радий, що саме тобі уготована така доля. — Я опустила очі та подивилася на свої руки. Згадала, як пообіцяла собі не сумувати через це. Піде й піде — що з того?

— Це погано?

— Ні, просто… — Я зітхнула. — Мені цікаво, невже ти жодного разу не засумнівався? Не думав про сім’ю, дітей? Про те, щоб стати сильним тут, для них? Для скаді?

Він знизав плечима й щиро відповів:

— Я не думав про одруження, якщо ти про це. Не можу собі цього дозволити, адже все одно моя головна мета — кан, а залишити жінку, яка мені повірила, тим більше з дитиною, недостойно чоловіка. Скаді — моя сім’я. І доки я тут, готую Дар’ю очолити їх. Думаю, ще є час.

— Так дивно… Ти і я — ніби поза своїми племенами. Одинаки.

— Я не одинак. — Він обійняв мене за плечі і притиснув до себе. — І ти теж. Ти намагалася знайти своїх? Наскільки знаю, сольвейги теж живуть племенами.

— Племенем, — кивнула я. — Я знайшла їх.

— Чому не живеш із ними? Хіба це не безпечніше?

— Такі, як Герда, їх не дістануть, — погодилась я.

— Драугри відрізняються від хижаків лише кеном, Поліно. Загалом ми дуже схожі. Щоби жити, нам потрібні ясновидці, їм — без різниці хто. Кажуть, хижаки, які присвятили життя стародавнім мистецтвам і які досягли в них успіху, перетворюються на драугрів.

— Хочеш сказати, Герда колись…

— Була хижачкою, — кивнув він. — А от сольвейги натомість досконалі. Вам не потрібно харчуватися. Ви не залежите від того, до якого племені належите. Це прекрасно!

— Це жахливо, — не погодилася я. — Усім потрібний мій кен. Не я. Навіть ти тоді…

— Неправда, — перебив він. — Мені подобаєшся ти. Сподобалася ще в кабінеті атлі. Коли ти на Влада кричала.

— Так, там я була чарівна! — розсміялася я.

— Прибери із себе сутність сольвейга, і що залишиться? — серйозно спитав він. — Подумай.

— Боягузка, — посміхнулась я. — І слабачка.

— Тобі подобається себе переконувати? Хіба слабачка на межі виснаження підганяла б мене дорогою до атлі, коли треба було рятувати Гліба? Чи, може, боягузка напросилася б зі мною на зустріч із Тедом? Боягузка віддала б мені кен, не роздумуючи, а потім сиділа б тут зі мною і зовсім не боялася, що я можу знову…

— А ти можеш?.. Хочеш?

— Жартуєш? Твій кен — найдивовижніше, що я куштував у житті, — чесно зізнався він. — Звісно, хочу. Можливо, ти теж колись захочеш, і ми спробуємо…

— Ні! — різко відповіла я та встала.

— Я не вимагаю.

— Я не живу із сольвейгами, бо для мене в книзі теж є передбачення. У ньому йдеться, що я житиму в зовнішньому світі. І, здається, воно вже частково збулося: Барт казав, я втрачу дім, і я.