Розділ 9. Послуги зрадників

За вікном миготіли різнокольорові вітрини. Численні магазини на головній вулиці відчинили свої обійми для покупців — ароматні парфумерні, смачні продуктові, розкішні бутіки із завищеними цінами на джинси.

Я байдуже спостерігала за ними, а ще за перехожими, що біжать на роботу. Заплющувала очі, знову розплющувала. Іноді відчувала, як рука Еріка гладить мене по голові.

Було приємно та легко. Жила більше не боліла, та і взагалі не подавала ознак життя. Тільки в потилиці нило, він наливався свинцем, ставав важким і навантажував шию.

Хотілося лягти. Закутатися в теплу, м’яку ковдру й заснути. Немов прочитавши мої думки, Ерік тихо сказав:

— Потерпи трохи. Скоро приїдемо.

Я терпіла. Що ще лишалося робити?

Коли ми зупинилися, я майже знепритомніла. Тільки холод із відчинених дверей авто — пронизливий, підбадьорливий — забирався під куртку, кусав спину, колов коліна. Від нього німіли щоки та руки, а перев’язана долоня чомусь пульсувала, ніби там, під бинтами жила якась окрема від мене істота.

Ерік спритно підхопив мене на руки — просто із сидіння, зачинив дверцята й пікнув сигналізацією. Потім був темний тамбур під’їзду, кілька сходинок, ліфт. Я заплющила очі і вдихала деревно-пряний аромат чоловічого одеколону, який приємно контрастував із тягучо-солодкою карамеллю. Наче вона ввібралася мені в шкіру — у кожну дрібну пору, заповнила мене всю, розслабила, притупила біль.

Навіть квартира, здавалося, наповнилася нею, коли ми зайшли.

Було тепло. М’яко. Мене поклали на ліжко. Невиразно пам’ятаю, як Ерік стягував із мене чоботи та вкривав теплою, невагомою ковдрою. Потім будив, майже насильно напував карое, знову вкладав. І я спала — безтурботно та спокійно.

Прокинулася, коли вже стемніло. За вікном причаїлася ніч. Стелилася підвіконням, проникаючи всередину і, налякана м’яким світлом вигнутих світильників над ліжком, звивалася тінями на стінах.

Ерік сидів поруч, на ліжку, спираючись на спинку, і захоплено водив пальцем по планшету. Коли я заворушилася, він перевів на мене очі. Відклав планшет, присунувся ближче і глянув на обличчя.

— Як почуваєшся?

Я похитала головою і видавила із себе слабку усмішку.

— Краще. Лише голова болить.

Він поклав широку, теплу долоню мені на чоло, і я з подивом і радістю зрозуміла, що біль відступає.

— На видіння пішов чи не останній кен. Уже не до жартів, де ти харчуєшся?

— Я не харчуюсь, — відповіла я і відвела погляд.

Брехати не хотілося, але озвучувати правду хотілося ще менше. Хто знає, що Еріку спаде на думку, коли він дізнається, що я — сольвейг? Може, він такий самий божевільний експериментатор, як і Альрік? Попри те, що він мене врятував і що Гліб йому довіряє, я не можу ризикувати племенем Барта. Особливо зараз, коли Герда в місті.

— Як це — не харчуєшся?

— Може, про інше поговоримо? — скривилася я і сіла. Сильно хотілося в душ. Шлунок-зрадник забурчав, вимагаючи їжі. — Наприклад, про видіння?

Ерік, здавалося, відразу забув про ясновидців. Мабуть, про моє виснаження він теж забув — присунувся ще ближче й чекав.

— Я бачила хлопчика. Очевидно, того, про якого говорив Гліб.

— Чаклуна?

Я кивнула.

— Еріку, те, як ти лікував мене… У цьому лікуванні немає підводного каміння? Якогось зв’язку з тобою, який не можна розірвати?

— Ні, — заспокоїв він. — Це просто лікування. Скаді воно тебе не робить, не хвилюйся.

— Добре, — полегшено видихнула я, а він здивувався:

— Думаєш, так погано бути скаді?

— Ні, що ти! Просто… Я тільки пішла з атлі й не готова приймати чиєсь заступництво.

— То що там із чаклуном? — нетерпляче нагадав він.

— Було темно, я не спромоглася розглянути, де саме все сталося. Але, безперечно, хлопчик ненавидить тебе. Він сильний — настільки сильний, що від його сили шуміло у вухах. Ти лежав на підлозі, у крові. А в нього був ніж…

Ерік кивнув.

— Коли?

— Ну знаєш… Таких подробиць не варто вимагати від провидиць, — усміхнулася я. — Що вже є.

— Так, звісно, — скривився він. Підвівся. Пройшовся до вікна, запускаючи руки у волосся. Голосно видихнув, і здалося, моя розповідь виявилася для нього дуже важливою і несподіваною.

— Чому я бачила тебе? Хіба провидиці не пов’язані тільки зі своїм племенем?

Він обернувся. На обличчі — натхнення і радість, яку не приховаєш. Останнім часом я непогано читаю емоції. Та Ерік особливо й не крився.

— Швидше за все, твій дар не залежить від того, належиш ти до якогось племені, чи ні, — сказав він. — А поряд зі мною дар завжди проявляється сильнішим.

— Як це? — нахмурилася я.

— Така особливість. Дісталася від предків. — Він повернувся, ліг на ліжко, закинув руки за голову і мрійливо глянув у стелю. — Я можу зробити тебе сильнішою.